Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Я невинний, — проскавчав Гіт, розглядаючи долоню, що тепер зробилася такою ж червоною, як обличчя.

— А ще мені потрібен той ланцюжок, — повідомив Чендлер.

— Для чого?

— Щоб запобігти нещасним випадкам, — пояснив сержант.

Гіт застиг, вилаявся, але таки зняв тоненький золотий ланцюжок і передав його крізь щілину, а тоді повернувся до лавиці й сів.

Поки Чендлер дивився, як підозрюваний гупається на лаву, його щось почало непокоїти. Він не мав доказів, та попри те щось підказувало йому: вони зачинили не того хлопця, а він сам просто пішак у партії, яку розігрували Гіт, Ґабрієль, а тепер ще й Мітч. У відчутті безпомічності не було аж нічого приємного.

15

Зрештою, Вілбруку не довелося довго чекати на повернення інспектора Мітчелла Ендрюса додому. Якщо бути точним, йому знадобилося дві години двадцять дві хвилини. Маючи право мчати з будь-якою швидкістю, чоловік ледь не летів безлюдними дорогами з чорного гудрону, що перетинали пустельну місцевість.

Чендлер дивився зі свого кабінету, як Мітч розмашистим кроком заходить до відділка, а за ним назирці поспішає його супровід. Знаючи Ендрюса, він, мабуть, наказав усім пригальмувати й дати йому увійти першому, як царю царів. Він був убраний в сірий костюм, що пасував би співробітникові ФБР 1930-х років: широкі накладні плечі, звужені рукави, гострі вилоги, штани з гарно випрасуваними стрілками акуратно обіймають ногу, наче Мітч вийшов із морозилки, а не з розжареної спеки. Решта членів його команди були вдягнуті в однакові чорні костюми та скидалися на похмуру похоронну процесію, сором’язливо роззираючись навкруги, немов вибираючи кандидата в небіжчики. Чендлер відчув, що тим небіжчиком може стати він сам.

На Мітчевому зазвичай спокійному обличчі навіть з’явилася легенька усмішка, коли він промаршував до Чендлера, цілковито ігноруючи Нікові вітання. «Зайве бути запанібрата з підлеглими», — подумав сержант.

Його дещо здивувало те, що Мітч простягнув руку. Чендлер потиснув її. Рукостискання було холодне і якесь недбале, але на більше він і не розраховував. У зосередженому виразі обличчя свого колеги чоловік побачив зв’язок, тендітну ланку, що поєднувала з минулим, — гарні й погані пасма щільно скрутилися разом. Він теж почувався щільно скрученим. Цікаво, чи Мітч також це відчуває?

Попри те що інспектор одягнув костюм, який мав додати солідності його статурі, не схоже було, що за всі ці роки він погладшав хоча б на грам. Чоловік досі височів над Чендлером, підборіддя стирчало вперед, губи були такі ж сині, як у хворого на серце. Єдине, чого додали йому роки та тіні під очима, — схожості на державного діяча. Напевно, костюм мав на меті посилити ауру, яку Мітч створив навколо себе, додати авторитету і владності, та Чендлерові все одно здавалося, що його колишній друг вдягався й виглядав як політик, що за сумісництвом працює полісменом; неначе його відлили з пластмаси й оснастили рухомими частинами тіла. Іграшкова фігурка полісмена. Це був дуже великий стрибок від часів, коли дітьми вони цупили солодощі в крамничці Пенні Голл неподалік від міської естради.

— Давненько не бачилися, чи не так, сержанте Дженкінс? — озвався Мітч, продовжуючи розглядати похмурий відділок, який ніби вирізали з суцільного шматка бетону.

— Так і є, — погодився Чендлер, збитий із пантелику такими люб’язностями.

— Це містечко застрягло у часі, — вів далі інспектор. — І люди теж, — продовжив він, киваючи у бік свого мовчазного почту, хоча його насмішка чесно й справедливо стосувалася сержанта. І це був лише присмак того, що на нього чекає.

— Ми маємо роботу, — нагадав Чендлер, сподіваючись одразу взятися до справи.

— Так, прибрати той безлад, що ви влаштували, сержанте.

— Поки що нам досі невідомо, що це таке… інспекторе.

— Якщо вам довелося притягти нас усіх аж із узбережжя, щоб впоратися з цим, то це безлад. — Мітч знову роззирнувся. — А де кава?

— Ми вас не притягли; ви самі приїхали. Зараз я знайду кого-небудь, щоб зробив каву, — озвався Чендлер із нотками сарказму.

— Так і зробіть, сержанте, і, якщо вже про це зайшла мова, нам не вистачає паркувальних місць.

— Я не знав, що ви привезете сюди цілий відділ, — виправдався Дженкінс, киваючи на чорні костюми, що, як ракові клітини, повільно розповзалися кабінетом. — До того ж, якщо ви всі тут запаркуєтеся, поповзуть чутки — це може розбурхати у соціальних мережах активність, якої ви так боїтеся.

— Не турбуйтеся, сержанте. Усі машини без розпізнавальних знаків. І більшість запаркувалися на сусідній вулиці, — заспокоїв його Мітч, знімаючи капелюха та надійно встановлюючи його посеред стола, наче помічаючи свою територію. — А ще люди, що першими проїхали блокпости на трасі, напевно, захочуть про це «твітнути», тож якщо наш підозрюваний має доступ до інтернету, він знатиме, що тут відбувається. І хто на нього полює.

— Можливо, це не так вже й погано, — припустив Чендлер. — Це може збільшити шанси на те, що він здасться.

— Або змусить його заховатися, — заперечив Мітч, — якщо припустити, що він досі цього не зробив.

— Ну, підозрювані не мали телефонів, коли опинилися тут. Обидва стверджували, що телефони в них забрали під час викрадення, тож є шанс, що у Ґабрієля його, можливо, немає.

— «Можливо, немає» мене не влаштовує, сержанте. Нам потрібні відповіді. Нам необхідно знайти і затримати його.

— А як ви гадаєте, що саме ми намагалися зробити? — поцікавився Чендлер, стоячи перед столом і не збираючись відступати. — Більшість моїх офіцерів шукає його на вулицях.

— Аж троє, — з посмішкою нагадав Мітч.

— Так, троє гідних офіцерів.

— Таня, Джим і?.. — запитав інспектор, нахиливши голову вбік; посмішка нікуди не зникла.

— Лука. Плюс наш новий констебль Нік он там, — повідомив Чендлер, дивлячись на стійку. Нік помахав їм зі свого місця. Мітч не відповів йому, а натомість розворушив своїх людей: — Ропере, Даррене, Фло, будете за тим столом, — сказав він, вказуючи на захаращене робоче місце Луки. — Йогане, Сюз, Еріне, ви візьміть цей, — додав, киваючи на порожній стіл Джима. — Решта — знайдіть собі якесь місце.

Чендлер спостерігав, як порт-гедлендська команда розкладає табір, запихає незакінчені звіти Луки до стосу в кутку, а тоді витягає блискучі чорні ноутбуки, вставляє у порти всілякі електронні затички та пристрої; увімкнувшись, задзижчали процесори, заблимали вогники, ніби в диспетчерському пункті в аеропорту.

— Хочете влаштуватися в кімнаті для допитів? — запропонував Чендлер. Що більше дверей між ним і Мітчем, то краще.

— О ні, це необов’язково, сержанте. Можливо, вона нам знадобиться. Я збираюся привласнити ваш кабінет.

— Гаразд, я звільню трохи місця.

— Звільніть усе місце. Нам справді не знадобиться нічого з того, що ви там маєте, крім свідчень.

— Ви