Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І що? — увірвав його Мітч, наблизившись; голос його зробився тихий, і зневагу стало краще чути. — Я можу робити, що мені заманеться… Чендлере, — продовжив він, відкидаючи формальності, але переконавшись, що їх ніхто не чує.
Дженкінс почувався мов пес, що дістав прочухана від господаря. Він відігрався:
— І куди ти хочеш, щоб я пішов… Мітче?
Ендрюс відступив на крок, анітрохи не налякавшись.
— Не дозволяймо дрібним суперечкам завадити нашому розслідуванню. Ми всі тут для того, щоб працювати в команді.
— Окей. То що ви тоді хочете, щоб я зробив? — поцікавився Чендлер, випробовуючи цю теорію. Якщо цей чоловік має план, — а знаючи Мітчелла, можна було припустити, що він його вже розробив, — він мусить спромогтися підлаштувати його під повноваження Чендлера та його команди.
— Спершу влаштуємося, — вишкірився інспектор і гукнув через кімнату: — Сюз, сядь за сержантів комп’ютер і витягни мені ті дві розмови.
Сюз, якій було під тридцять і яка вдягалася, мов сорокарічна банкірша, встала з-за стола, щойно їй відведеного, і пропливла повз них до Чендлерового — а незабаром Мітчевого — кабінету. Чорний костюм висів на її худеньких плечиках, вилоги білої блузки ляскали з кожним кроком. В око впадало те, що, поки вони не бачилися, Ендрюс звик роздавати накази своїм посіпакам. Та чи навчився він краще дослухатися до порад інших людей, ще доведеться з’ясувати.
За мить відділок маленького містечка перетворився на Мітчеллове головне управління, його персонал гасав туди-сюди, як дзиґи, налаштовуючи принтери, набираючи номери на телефонах, клеючи етикетки на обладнання — немов розгніване розлучене подружжя, що позначає нажите у шлюбі майно. У тому, як вони працювали, було якесь шаленство, і Чендлер мусив визнати: солідність і авторитетність, із якою Мітч керував ними, вразила його; на таку самовпевненість сержант не був спроможний. Він припустив, що як хочеш видряпатися кар’єрними сходами, треба вміти наступати комусь на пальці.
— Нарада в моєму кабінеті, — оголосив Мітч. Чендлер притримав язика й заштовхався до кабінету разом з іншими; дюжина додаткових тіл підняла температуру в кімнаті ще на градус. Інспектор звернувся до них, поки древній проектор відтворював на стіні аерофотознімок міста:
— Гаразд, я гадаю, що всі ми детально поінформовані про ситуацію, але підсумую: наш підозрюваний на волі, можливо, відсиджується в місті, а може, намагається з нього вибратися. Поки що ми намагалися втримати його тут, але тепер мусимо діяти на випередження.
Розмахуючи лазерною указкою, інспектор направив її на екран.
— Ропере і Фло, ви візьмете ділянку між вулицями Воткінс і Фенлі; Даррен і Ніл — між Помарру і Бухтою. Еріне, ви з Міком беріть північ аж до Орлиного струмка; Маккензі та Сан, за вами ця зона, — роздав указівки Мітч, показуючи на Джордж-стрит і Дайскірт, де стояв будинок Чендлера.
— А як щодо моєї команди? — поцікавився сержант.
Мітч не відвернувся від карти.
— Вони можуть залишатися на своїх позиціях і перевіряти транспорт, як робили раніше.
— А я?
— Ви залишаєтеся за головного, сержанте, — відповів Мітч. — Разом зі мною. — Після цього він підняв лазерну указку, повертаючи промінь на карту. — До темряви ми мусимо знайти підозрюваного. Якщо не зможемо, доведеться спробувати дещо інше. Усі зрозуміли?
Роздавши вказівки, чоловік повернувся до підлеглих, щоб отримати слухняні кивки, перш ніж члени його команди одне за одним похапцем зникли, як безмозкі роботи. Чендлер сподівався, що вони ще не розгубили всі почуття, як це сталося з їхнім босом.
Сам він залишився у кабінеті. Цікаво, що мав на увазі Мітч, коли сказав «доведеться спробувати дещо інше». Здавалося, він натякав, що на цей випадок у нього теж є план. Якщо Чендлер справді приєднався до командування, інспекторові слід поділитися з ним своїми думками.
— То що як ми не знайдемо його до темряви? — поцікавився сержант.
Мітч на це не клюнув.
— Тоді, як я й сказав, спробуємо дещо інше.
— Я тебе знаю, Мітче, — нагадав Чендлер. — Ти точно знаєш, що хочеш робити.
Чоловік кивнув.
— Правильно, сержанте. І якщо дійде до цього, я повідомлю.
Якщо залишатися обабіч було не так і погано, коли Мітча тут не було, тепер поруч із ним це здавалося вдесятеро гірше — тепер його відшили особисто.
— І що ми зараз робитимемо? — не вгавав Чендлер. — Про що ви ще мусите дізнатися?
— Що я мушу знати, сержанте, це всі можливі шляхи в’їзду та виїзду з міста.
— Це ви можете побачити на мапі. Чому б вам не скористатися вашою лазерною указкою?
— Так, але я хочу дізнатися від вас, які з них найімовірніші. Намалюйте їх і принесіть мені. Покажіть мені, як пацюки потрапляють всередину чи тікають із міста, щоб їх ніхто не помітив.
— Ґабрієль їх не знатиме; він із Перта чи звідкись із того боку. Вам ці стежки відомі краще, ніж йому.
Мітч трохи помовчав, набираючи повітря.
— Гаразд. Переформулюю. Припустімо, що він таки знає. Припустімо, що він і є пацюк. Дізнайтеся, як йому найліпше втекти звідси, сержанте. Повернетеся, коли впораєтеся.
Оце й усе. Мітч змовк і глипнув на двері.
Чендлер зрозумів його натяк, радіючи нагоді вийти звідти. Контора була порожня, мурахи покинули гніздо, вирушивши на полювання за здобиччю. Нік за стійкою мав стурбований, але нетерплячий вигляд.
— І це Мітч, — озвався Чендлер.
— Він дуже… серйозний, — відгукнувся молодий констебль, затнувшись у пошуках правильного слова.
— Це замість нього говорить значок, — відповів Чендлер. Йому хотілося вірити, що колишній напівбезрозсудний підліток ще ховається десь усередині Мітча.
— Принаймні він розворушив тут усе, — зауважив Нік, а тоді похапцем виправився: — Не те щоб ви гірше давали собі раду, сержанте, але він просто привіз більше людей і… — Те, як на його констебля справила враження демонстрація влади, впадало в око.
— Усе гаразд, Ніку. Просто роби те, що він каже… якщо він колись до тебе звернеться.
Його власний комп’ютер був затиснутий у кутку Мітчевого нового командного центру, тож Чендлер увійшов у свій обліковий запис із Таніного і відкрив мапу. Він швидко помітив, що кількість заячих нірок, крізь які Ґабрієль міг прокласти собі шлях за місто, незліченна. Задвірками Фрезер-стрит, а потім крізь дощоприймач; уздовж Юппіс-лейн позаду футбольного поля; Роуз-авеню; Лінкольн-стрит, навіть провулок за Куком, якщо йому стане хитрості. Він накреслив їх усі, червоні лінії розбігалися від готелю, як лава, і тягнулися до його начальника.
Мітч розкинувся на Чендлеровому стільці, усмішка на його обличчі підтверджувала: йому неабияк подобається, що колишній партнер виконує його розпорядження.
— Ось, що ми отримали, — повідомив сержант. — Чимало шляхів до міста і з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.