Читати книгу - "Пастка"

абракадабри. Тоді пан Мадіньє, який піднявся вже на сходи з пані Лорійо, голосно покликав їх з-під склепіння.

— Ходіть-но сюди. Ті штуки нічого не варті... Треба дивитися на другому поверсі.

Суворі прості сходи викликали у всіх якийсь острах. Це почуття лише посилив вигляд пишно вбраного наглядача у червоному жилеті та лівреї із золотими галунами, який, здавалося, чекав на них. Щонайповажніше, якомога повільнішим кроком, вони ввійшли до галереї французького живопису.

Тоді, не зупиняючись, з очима, сповненими золотого блиску рам, вони пройшли анфіладою маленьких салонів; повз них мелькали полотна, яких було забагато, щоб усі їх як слід роздивитися. Потрібно не менше години на кожну, якщо хочеш щось зрозуміти. Скільки ж тут картин, чорт забирай! Ні кінця ні краю їм не видно. Є тут, певно, й такі, що коштують чималих грошей. А потім, уже в кінці галереї, пан Мадіньє раптово зупинився перед «Плотом Медузи» й пояснив сюжет картини. Глибоко вражені, всі застигли на місці й мовчали. Щойно рушили далі, Бош підсумував загальне враження: «Ловко наквацяно!»

У галереї Аполлона найбільше вразила товариство підлога — блискучий, як люстро, паркет, у якому відбивалися ніжки лав. Панна Реманжу, якій здавалося, що вона йде по воді, заплющила очі. Пані Ґодрон застерігали, щоб вона, зважаючи на свій стан, ступала обережніше. Пан Мадіньє хотів показати їм позолоту й розпис стелі, та вони ледве не звихнули шиї, так нічого й не роздивившись. Тоді, перш ніж зайти до Квадратної зали, він вказав рукою на вікно й повідомив:

— Ось балкон, з якого стріляв у люд Карл IX.

Тим часом пан Мадіньє ще й встигав наглядати за тими, хто був у хвості. Посеред Квадратної зали він жестом скомандував зупинитися і впівголоса, як у церкві, сказав, що тут зібрані самі лише шедеври. Вони обійшли кімнату. Жервеза запитала про сюжет «Весілля в Кані Галілейській»; було б розумно писати зміст картини на рамах. Купо спинився перед «Джокондою», яка видалась йому схожою на одну з його тіток. Бош та Вишкварок хихотіли й підморгували, показуючи одне одному на оголених жінок. Особливий захват у них викликали стегна Антіопи. А позаду всіх подружжя Ґодронів отетеріло й розчулено витріщалося на «Різдво Богородиці» Мурільйо — чоловік із роззявленим ротом і дружина, склавши руки на животі.

Обійшовши всю залу, пан Мадіньє хотів зробити це ще раз, бо воно було того варте. Він приділяв багато уваги пані Лорійо через її шовкову сукню, і щоразу як вона щось запитувала, він відповідав серйозно й дуже самовпевнено. Коли вона зацікавилася Тіціановою коханою, золоті коси якої здалися їй схожими на її власне волосся, він без найменшого вагання сказав, що це прекрасна Ферроньєра, коханка Генріха І. Про неї він дізнався з драми, яку нещодавно ставили в «Амбіґю».

Далі весільчани рушили довгою галереєю, де було представлено полотна італійської та фламандської шкіл. І знову картини, ще картини — святі, чоловіки й жінки з незрозумілими обличчями, геть чорні пейзажі, якісь зжовклі тварини, стовпотворіння речей і людей різних кольорів, від жахливої пістрявості яких в усіх починала боліти голова. Пан Мадіньє вже нічого не говорив, лише вів процесію, учасники якої злагоджено ступали за ним, витягши шиї і звівши вгору очі. Мистецтво багатьох століть проминало перед їхнім остовпілим неуцтвом: витончена строгість примітивів проторенесансу, пишнота венеційців, буйне життя в чудовому світлі голландців. Та найбільше їх усе ж цікавили копіювальники, які невтомно малювали за мольбертами, розставленими серед відвідувачів. Особливо їх приголомшила літня дама, яка, видершись на високу драбину, водила грубим пензлем на величезному полотні, розмальовуючи ніжну блакить неба. Схоже, мало-помалу Дувром пішла чутка, що сюди завітала весільна процесія: звідусіль почали збігатися художники, які порскали сміхом, ґаволови примощувалися на лавах попереду, щоб краще роздивитися кортеж, а наглядачі, зціпивши губи, насилу стримувалися від гострого слівця. Весільчани ж, потомившись, стали трохи менше шануватися й волочили свої підбиті цвяхами черевики, лунко цокали закаблуками по паркету, тупотіли, як череда, яку ніби хто пригнав сюди з кошари та й залишив посеред голої та суворої чистоти цих зал.

Залишивши наостанок найцікавіше, пан Мадіньє мовчав. Він прямував до Рубенсової «Кермесси». Біля самого твору він так і не заговорив, удовольнившись тим, що вказав на полотно, пустотливо підморгнувши. Дами, присунувши носа до картини, почали тихо скрикувати й, спаленівши, відверталися. Чоловіки їх притримували й сміялися, вишукуючи на картині похабні деталі.

— Лише погляньте на це! — повторював Бош. — Воно таки вартує грошей. Осьдечки один блює. А онде другий поливає кульбабу. А отой, третій, ох! Он той... Що ж! Усі красені, як один!

— Ходімо звідси, — мовив пан Мадіньє, радіючи зі свого успіху. — Тут більше немає на що дивитися.

Весільчани рушили назад тим самим шляхом, що пролягав через Квадратну залу та галерею Аполлона. Пані Лера та панна Реманжу скаржилися, що їх уже ноги не тримають. Але картонажник хотів показати пані Лорійо стародавні прикраси. Вони зберігалися неподалік, у маленькій кімнатчині, дорогу до якої він знайде навіть із заплющеними очима. Однак він усе-таки помилився, і весільна процесія розпорошилася в семи чи восьми порожніх холодних залах, заставлених лише нескінченними рядами простих вітрин із силою-силенною битого череп’я та потворних фігурок. Усі тремтіли від холоду й страшенно нудилися. Потім, шукаючи вихід, вони опинилися в галереї графіки. Почалася нова безкінечна біганина: малюнкам не було кінця, салони йшли один за одним, зовсім нічого, що тішило б око, на стінах за склом — аркуші паперу, на яких саме кривуляччя. Пан Мадіньє, втративши голову, ніяк не бажаючи визнати, що заблукав, змусив усіх піднятися на один поверх. Цього разу вони потрапили до музею мореплавства і проминали зразки інструментів та гармат, рельєфні карти та кораблі, що були завбільшки з іграшкові. Найближчі сходи трапилися нескоро, хвилин за п’ятнадцять ходьби. Спустившись ними, вони знову опинилися серед малюнків. Охоплені відчаєм, почали навмання блукати залами, так само пара за парою, слідом за паном Мадіньє, який прикладав хусточку чола, не тямлячи себе, лютуючи проти адміністрації, звинувачуючи її в тому, що вона поміняла місцями двері. Коли наглядачі та відвідувачі бачили цю процесію, їх переповнювало здивування. За менш ніж двадцять хвилин їх знову споглядали у Квадратній залі, у галереї французького живопису, біля вітрин, за склом яких спочивали маленькі східні божества. Ніколи їм звідси не вийти! Добре набивши ноги й зовсім знесилившись, вони зчинили страшний гармидер і лишили далеко позаду пані Ґодрон з її животом.

— Зачиняємо! Зачиняємо! — лунали голоси наглядачів.

Їх ледве там