Читати книгу - "Пастка"

не замкнули. Котромусь із наглядачів довелося стати на чолі процесії й провести відвідувачів до одного з виходів. Тоді, забравши в гардеробі парасольки, вони стали у дворі Дувру й змогли нарешті перевести дух. До пана Мадіньє повернулась його самовпевненість; він помилився, не повернувши ліворуч, тепер же пригадав, що прикраси зберігалися саме там. А втім, усе товариство вдавало, що було задоволене побаченим.

Годинник вибив четверту. До обіду лишалося ще дві години, які треба було чимось заповнити. Щоб якось згаяти час, вирішили прогулятися. Дамам, які дуже натомилися, хотілось би посидіти, але оскільки ніхто не збирався їх частувати, всі рушили вздовж набережної. Там на них знову налетіла злива, така сильна, що, незважаючи на парасольки, вбрання дам геть намокло. Пані Лорійо, в якої від кожної краплі, що падала на її сукню, серце кров’ю обливалося, запропонувала сховатися під Королівським мостом. До того ж вона погрожувала зробити це сама, якщо ніхто її не підтримає. І вся процесія рушила під Королівський міст. Там, насправді, було дуже затишно. Можна навіть сказати, що це була чудова ідея! Дами розстелили на бруку хусточки й посідали на них, підібгавши під себе ноги; вони скубли пагінці трави, що пробивалися поміж камінням, дивилися на темну воду річки, так наче опинилися десь на селі. Чоловіки задля розваги голосно кричали й слухали відлуння під арками мосту. Бош і Вишкварок по черзі лаялися в порожню широчінь, щосили гукаючи «свиня!», і дуже сміялися, коли слово луною верталося до них. Потім, коли голоси обох захрипли, вони набрали пласких камінців і почали гратися, кидаючи їх по поверхні води. Злива припинилася, але всім було так добре, що ніхто й не думав кудись іти. Сена несла брудні хвилі, на яких колихалися старі корки та всіляке лушпиння — сміття, що його на мить затримувала водоверть у неспокійних і геть зчорнілих у тіні склепіння водах. Угорі, на мосту, котилися собі омнібуси та фіакри, чулися звуки звичайної паризької товкотнечі, а звідси, ніби з якоїсь глибокої ями, було видно лише дахи, які тяглися праворуч і ліворуч. Панна Реманжу зітхала: от якби тут було зелено, це місце нагадувало б, сказала вона, один куточок на Марні, де вона бувала близько 1817 року з одним юнаком, якого й досі оплакує.

Нарешті пан Мадіньє дав команду рушати. Вони пройшли садом Тюїльрі, де гурти дітлахів, що бавилися м’ячами чи котили обручі, дещо розладнали урочисту ходу процесії. Коли вони дійшли до Вандомської площі й почали розглядали колону, пан Мадіньє надумав зробити дамам приємність: запропонував піднятися вгору на верхівку колони, щоб подивитися на Париж. Його ідея здалася всім дуже вдалою. Так-так, неодмінно треба піднятися, щоб було потім що згадати. До того ж це досить цікава річ для людей, які в житті не полишали земної тверді.

— Невже ви гадаєте, що Шкандиба наважиться лізти туди зі своїм цурпалком?! — прошепотіла пані Лорійо.

— Щодо мене, то я піднімуся залюбки, — сказала пані Лера, — але не хочу, щоб слідом за мною йшли чоловіки.

І весільчани почали підніматися. Стаючи на хисткі сходинки та притримуючись за стіни, усі дванадцятеро дерлися вервечкою вузькими крученими сходами. Потім, коли стало й геть темно, вони почали реготати. Дами раз по раз скрикували, а чоловіки лоскотали й щипали їх за ноги. Але ніхто з дурної голови не здіймав ґвалту — краще вдавати, що то шкодять миші. Зрештою, ці витівки не доходили до крайньої межі: чоловіки знали, де слід зупинитися, не порушуючи правил пристойності. А потім Бош вигадав жарт, який потім почало повторювати все товариство. Стали гукати пані Ґодрон, так ніби вона загубилася по дорозі, й перепитувати, чи пролазить її живіт. Уявіть лишень! Якби вона тут застрягла й не могла рухнутися ні вгору, ні вниз, то прохід було б закупорено і вони ніколи б звідси не вибралися. Усі так лунко реготали з живота вагітної жінки, що аж колона задвигтіла. Далі, запалившись, Бош заявив, що в цьому димарі, якому не було кінця-краю, можна і постаріти, а якщо й вибратися з нього, то потрапити просто на небо. І, щоб налякати дам, почав кричати, що колона хитається. Тим часом Купо мовчки йшов позаду Жервези, підтримуючи її за талію, і відчував, як вона горнеться до нього. Коли вони раптово вийшли на світло, він саме цілував їй шию.

— Оце так-так! А ви молодці, не розгубилися, що ж, продовжуйте, не соромтеся! — мовила з обуреним виглядом пані Лорійо.

Вишкварок здавався розлюченим. Одно повторював крізь зуби:

— Стільки галасу наробили! Я навіть не зміг порахувати сходинок.

А пан Мадіньє вже стояв на оглядовому майданчику й показував відомі будівлі та пам’ятники. Пані Фоконьє з панною Реманжу ніяк не наважувалися відійти від сходів. На саму думку про вулицю внизу в них застигала кров у жилах, тому їм цілком вистачило того, що вони побачили, виглянувши з маленьких дверцят. Пані Лера, бувши сміливішою, пішла навкруг вузькою терасою, щосили притискаючись до бронзового купола. Хай там як, але страшенно бентежила думка про те, що досить зробити лише один крок.... Так гунеш, що Боже милостивий! Чоловіки, трохи зблідлі, дивилися на площу. Їм здавалося, що вони висять у повітрі, нічим не підтримувані. Що й казати, морозом проймає до самих тельбухів. Пан Мадіньє порадив підвести очі й подивитися просто перед собою — тоді не так паморочитиметься в голові. Він продовжував показувати пальцем Будинок інвалідів, Пантеон, собор Паризької Богоматері, вежу Сен-Жак, пагорби Монмартру. Потім пані Лорійо спало на думку запитати, чи не видно часом на бульварі Шапель винарні «Срібний млин», де вони обідатимуть. І тоді цілих десять хвилин вони її дошукувалися, навіть сперечалися; кожен мав свою думку про те, де саме розташований цей заклад. Париж навколо них розстилався сірим і де-не-де синім удалині безмежжям, помережаний глибокими долинами, по яких котилися хвилі дахів. Увесь правий берег стояв у темряві, наче вкритий величезною шматиною — мідної барви хмарою. З-за краю тієї облямованої золотом хмари падала широка смуга сонячного світла, осяваючи іскристим блиском тисячі шибок на лівому березі, чітко окреслюючи цей куток міста на тлі чистого, вимитого грозою небі.

— І треба було оце сюди лізти, щоб гризти одне одному горлянки, — мовив сердито Бош і пішов до сходів.

Насупившись, товариство мовчки рушило донизу. Чути було лиш голосне тупотіння черевиків по сходах. На виході пан Мадіньє хотів заплатити, але Купо обурився й поквапливо тицьнув у руку наглядачеві двадцять чотири су, по