Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Глава 9

Олексій

Коли я закрив щоденник Асі, було вже далеко за північ. Я вийшов на балкон перекурити. Цілковита тиша огорнула місто. Я затягнувся димом і подумав про те, як ця маленька тендітна дівчинка довірила мені себе. А я…

А я дурень все зламав, не усвідомлюючи, що в моїх руках було щастя. Справжнє, безмежне, неосяжне. В який момент я його втратив? Я і сам не розумів, як міг його не розпізнати. Тоді я жив кожним днем, не думаючи про завтрашній. Насолоджувався тим, що мав, не замислюючись ні про що, що буде завтра.

Загасивши сигарету в попільничці, я повернувся в спальню, розстелив ліжко і ліг. Сон не йшов. Мимоволі в голові стали пропливати еротичні спогади, описані в щоденнику. Я представив Асю, яка сиділа зверху на мені і дивилася в очі. Я чітко відновлював в пам'яті її рухи, відчував її дотики, чув її дихання і стогони.

- Чорт! - я вилаявся в темряву, відчуваючи «дзвін» в промежині і кам'яний стояк. - Прости друг, але потрібно потерпіти.

Тільки друг терпіти був категорично не згоден. Я немов п'ятнадцятирічний пацан засунув руку до розпаленого члена. Перед очима все ще миготіли зелені очі і красиві охайні груди. Через кілька хвилин я кінчив так, що теплі краплі розплескалися по животі.

Ледве віддихавшись, я усвідомив, що тільки що відбулося. Так далі справа не піде. Потрібно терміново знайти собі жінку. Але при цій думці в голові знову майнув образ Асі.

- Блять, та що ж таке з тобою, Льоха! - я загарчав на повний голос, схопився і помчав в душ.

Уже під прохолодними струменями води, впираючись руками в стіну, я стояв і намагався відновити сили і думки. Ця дівчинка повернулася і знову захопила в полон всі мої думки. Чому?

Я раз по раз ставив це питання і навіть відчував, що відповідь проноситься в моїй голові, але вловити його не міг. Що між нами всі ці 20 років може бути? Ми поставили крапку тоді! Але зараз вона знову увірвалася в моє життя і перевернула все шкереберть. Що я їв за 2 дні? Пляшка віскі і два шматки піци. Так не можна! Візьми себе в руки! Треба, чувак!

Я не пам'ятаю, як вийшов з душу і дійшов до ліжка. Останнє, що врізалося в пам'ять - думка, яка вирвала мене вже з напівдрімоти: «Я повинен її знайти!». Пам'ятаю, що спробував посміятися над цією ідеєю і щось заперечувати, а потім провалився в глибокий сон.

Ранок почався з розриваючого мозок телефонного дзвінка. «Бля, кому не спиться в таку рань!» - я потягнувся до телефону, намагаючись відкрити хоча б одне око, і з подивом виявив, що на годиннику вже 13:41. Номер, з якого дзвонили, був мені не знайомий.

- Так? - я відповів на дзвінок, мій голос прозвучав роздратовано.

- Льоха, привіт братан! Не заважаю? - в телефоні я почув знайомий голос Ромки, від чого очі миттєво відкрилися, а я остаточно прокинувся.

- Привіт друже! Скільки років тебе не чув!

- Та так, немов сто років не бачилися! Як життя, як дружина, як син?

Я був щиро радий його чути. А ось Ромчик радів якось неприродно. Я вловлював в його тоні і словах легкі відтінки іронії і щось ще, що не дуже мені зрозуміле і приємне.

- Та я, власне, розлучився. Вже більше трьох років тому. А ти як, друже? Я думав, ти освоюєш закордон, а виявляється, ти тут, в місті?

У телефоні повисла німа пауза.

- Та так ... не склалося у мене з закордоном... Слухай, друже, давай може зустрінемося, поговоримо нормально, а не по телефону. Ти де зараз?

- Кафе «Престиж» на Микільській через годину. Зручно?

- Цілком! Буду вчасно. Давай, до зустрічі!

Ми попрощалися, я відклав телефон. Від розмови з Ромкою в душі залишився якийсь неприємний осад. Який - мені і треба було з'ясувати сьогодні. Вже через 20 хвилин я повернув ключ в замку запалювання і виїхав на дорогу, що веде до центру міста.

«Час в дорозі 15 хвилин» - повідомив мені приємний голос навігатора.

Хм, щось я сильно поспішаю на цю зустріч, приїду набагато раніше, ніж домовилися. Ну нічого. Вип'ю кави, зберуся з думками.

Яким же було моє здивування, коли, увійшовши в кафе, я побачив старого друга, що вже сидів за столиком біля вікна.

- Привіт! - Ромка піднявся і потиснув мені руку, а потім приобійнявшись поплескав по спині.

До нас одразу ж підійшла офіціантка і прийняла моє замовлення. Я раптом різко відчув відсутність їжі останні дві доби і вирішив за одне нормально поїсти. Замовив курячий суп, картоплю з відбивною і салат.

- Да-а, холостяцьке життя не солодке, як я подивлюся! - Ромчик посміхався, але я знову відчув підтекст в його словах.

- Є трохи, але і в ній є велика кількість плюсів, а їсти не обов'язково вдома.

- Ну розповідай! - Ромка підняв чашку з кавою і відпив ковток.

- Та власне, що розповідати. Про розлучення ти вже в курсі. Живу один, зайнявся будівельним бізнесом, весь в роботі. А ти як? Давно повернувся? Чому не подзвонив, друзі ж все-таки!

На слові «друзі» я спеціально зробив наголос, щоб поспостерігати за реакцією Роми. І саме після цього слова він опустив очі в чашку з кавою. Щось тут зовсім не чисто. Якраз в цей момент офіціантка подала мій обід, і пауза затягнулася. Рома нашвидкоруч вигадував якусь історію, що читалося по його обличчю. Аж надто добре я його знав. Але, мабуть, передумав:

- Давно, Льоха. А, якщо чесно, взагалі не виїжджав. - Рома глибоко зітхнув. - Історія з закордоном була придумана для матері і близьких, про людське око, так би мовити. Насправді я весь час жив тут.

Що?! Тобто, він просто всіх обдурив, що поїхав, а сам двадцять років був зовсім поруч? Я нічого не міг зрозуміти.

- І ні словом не обмовився найкращому другові? Ромка, прости друг, але я ні хєра не розумію зараз?

- Так треба було Льох. Не міг нічого сказати. Не хотів.

«Не хотів» - нарешті правильна фраза з часткою щирості.

Я взяв ложку і взявся до супу.

- Не хочеш не кажи. Це твоя особиста справа. Насправді стільки часу пройшло, наша дружба лишилася там, в минулому і ти не зобов'язаний відкривати мені всі таємниці. Скажи тільки, Рома, в який момент ми перестали бути друзями? Щось не пригадую, щоб ми сварилися або щоб я образив тебе чимось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍