Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 10

− Ліно, прокидайся, − вириває мене з обіймів сну чийсь різкий наказ.

Здригнувшись, я з гуркітливим серцем розплющую очі, витріщаючись на графітову стелю. Що трапилося? Де я? Це… не камера борошнистих. Стеля… не біла.

Я вибралася звідти.

Але не встигаю я насолодитись полегшенням, як знову чую цей голос. Рі-одо – спалахує у пам'яті.

− Вставай, звірятко. У тебе є обов'язки. І я не маю часу на тебе чекати.

– Так. Зараз, пане, − видихаю хрипко, сідаючи й сонно оглядаючись навкруги.

Підіймаю очі на рі-одо, що сидить на краю ліжка. Той спостерігає за мною через плече з якоюсь похмурою задумливістю.

− Чекаю тебе в очисному відсіку, − кидає сухо, підводячись.

І йде зі спальні, залишивши мене збиратися із сонними думками. Мотнувши головою, сповзаю з ліжка. Опустивши ноги на підлогу, з подивом зауважую, що вона вже не така холодна, як учора. Або це я просто розімліла після сну.

Подумати тільки. Я всю ніч проспала під боком у рі-одо. Міцно так. Навіть жодного разу не прокинулася. Виспалася та навіть гарно відпочила. Відчуваю себе зараз досить бадьорою.

Цікаво, навіщо я йому в очисному відсіку? Може покаже, як душем користуватися? Напевно, ще змусить мити його.

Від однієї тільки думки про теплу воду, в мені підіймається справжнє захоплення. І начхати, навіть якщо приймати цей душ доведеться з господарем за компанію. Потерплю якось. Не так вже й страшно мені до нього торкатися. Навіть естетичне задоволення можна отримати. А свою сором'язливість давно настав час засунути якомога далі. Вона не допоможе мені вижити.

Коли я з'являюся у ванній кімнаті, тобто очисному відсіку, рі-одо якраз заходить у душову кабінку.

– Іди сюди, – наказує, хоч навіть не дивився до цього в мій бік.

І як тільки помітив? Я так голосно ногами шльопаю?

Виконати цей його наказ мені зовсім не важко. Навпаки навіть радісно. Сподіваюся, що я хоч не помилилася, і це справді душова, а не щось інше.

Вчора кабіна здалася мені великою і просторою. Сьогодні одна лиш присутність рі-одо робить її далеко не такою вже й великою. Навіть тісною. Особливо, коли позаду закриваються стулки, а господар повертається до мене обличчям. У чорних провалах очей вирує голод. Потужне тіло напружене. І дещо підняте у повній бойовій готовності.

Крок назад виходить сам собою. І лише притулившись спиною до замкнених дверцят, я розумію, що порушила його наказ.

Не уникати його дотиків. Так же він, здається, сказав?

Тільки цього разу моя мимовільна реакція справляє на господаря зовсім інший ефект. Чоловічі губи смикаються в хижому вискалі. Очі звужуються, і тяжкий погляд зосереджується на здобичі. На мені.

Мить, один його плавний невідворотний рух, і я опиняюся припечатана до стіни цим величезним тілом. Буквально розіп'ята. Піднята вгору з притиснутими над головою руками та з розведеними ногами. З болісно-гострим і лячним до дрожу відчуттям чоловічого органа, що втискається в мою промежину.

На горлі величезне лапище. Заважає дихати. Змушує невідривно дивитися в чорну безодню.

− Замри, звірятко. Знаєш, що таке мисливський інстинкт? − шипить він мені на вухо. І рухає стегнами, ритмічно втискаючись… там. Продавлюючи мою плоть. Майже проникаючи.

У вухах шумить. Дихання спирає і знову темніє в очах.

− Так, − сиплю я хрипко.

− Ти й твій страх навіть у мені будять звірину суть. Потребу наздогнати, взяти, підкорити. Зламати будь-який опір. Хочеш вижити? Тоді не провокуй. Підкорися сама, – гарчить мій господар.

Рука з моєї шиї ковзає на потилицю, перехоплюючи волосся. Стискаючи їх і відтягуючи голову назад. І рі-одо притискається до мого горла ротом. Прихоплює гострими зубами. Злизує гарячим язиком мій істеричний пульс.

Мене вже трясе в його руках. І криє дикою сумішшю страху і чогось іще. Незнайомого та темного. Порочного. Соромного. Через що все всередині тремтить в агонії, і шкіра горить. Я вся як оголений нерв. Особливо там, унизу.

− Твій запах змінюється, − відірвавшись від моєї шиї, чомусь вдоволено тягне рі-одо. Вдихає повітря біля моєї скроні. – Стає більш пряним та солодким. Я відчуваю твою вологу, Ліно.

Що? Ні! Я не могла… Це ж… ненормально. Неправильно.

Але господар штовхається стегнами знову. Зачіпає своїм знаряддям тортур мій клітор. І в очах темніє. Не від страху. Зовсім ні.

− Ти збуджена, звірятко, − ловить мій стогін губами рі-одо.

Жорсткий рот вгризається у мої губи. Всередину вривається гострий язик. Обдаючи мої рецептори цитрусовою гіркотою. Підкоряючи та оволодіваючи. Знищуючи під корінь навіть самі думки про опір.

Безпорадно схлипнувши, я обвисаю в чоловічих руках. Мимоволі чіпляюся за широкі плечі. І здаюся. Здаюся без бою. Виправдовуючи себе тим, що мушу це зробити.

І повітря вже не вистачає. І брехати собі більше не виходить. Тому що тіло зрадливо горить... горить від цієї жорстокої владної ласки. І подається назустріч, відкривається йому більше.

Десь там на краю моєї помутнілої свідомості навіть спалахує невиразний здогад, що мене, можливо, такою неправильною зробили. Там… на операційному столі у борошнистих. Марина щось казала про гормони… витривалість… репродуктивну систему.

Але… може, так навіть краще. Так мені не доведеться вдавати. Нехай. Нехай...

Я не опиратимуся. Ні йому… ні собі.

Рі-одо знову штовхається стегнами. Я відчуваю, як головка його плоті притискається до мого лона, розтягуючи, проштовхуючись, майже проникаючи… Невже все станеться так? Прямо зараз?

А наступної миті господар із гарчанням відсахується від мене, раптово відпускаючи. Принагідно гримнувши кулаком біля моєї голови так, що дверцята кабінки вкриваються тріщинами.

Замружившись від страху перед цим спалахом гніву, осідаю на підлогу. Тремтячими руками накриваю голову, захищаючись, ховаючись від його погляду.

Що я зробила не так?

Чому він злиться?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍