Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Розділ 12

— Доброго дня, Зоє. — Невеликого зросту чоловік, з сивим волоссям потиснув дівчині руку.

Його очі світились зеленим, це дійсно свідчило про те, що чоловік належав до касти науковців.

— Добридень.

— Мене звуть Яків Федорович.

— Зоя, дуже приємно. — Напів вклонилась йому дівчина.

— Ладочка говорила, що ти теж особлива дівчина, а тому з тобою варто бути обережним. Не проти, що я на “ти”?

— Ні, звісно.

Дівчина зашарілася на слова дідуся та легко кивнула головою. Їй було ніяково він такої розмови, та вона розуміла, що він нічого поганого не мав на увазі.

— Присідайте, будь ласка. — Зоя вказала літньому чоловікові на крісло, яке стояло біля панорамного вікна.

— З чого ти б хотіла почати навчання? Що тебе найбільше цікавить? — Запитав чоловік викладаючи зі свого портфеля якісь папірці.

Зоя лише знизала плечима на його запитання.

— Добре, тоді скажи чи ти навчалась у школі?

— Я навчалась, однак ми вивчали лише базові речі. — Пролепетала дівчина.

— Так-так, система освіти тепер дещо несправедлива. — Зі знанням сказав чоловік. — Тобто ти читати, писати, рахувати вмієш?

Зоя кивнула на його запитання, обурившись. Те, що вона не така обізнана як інші, не дає людям права вважати її геть неосвіченою. Так вона не належала до касти науковців, аде й дурепою її назвати не можна.

— Вмію.

— Тоді почнемо з історії?

— А б хотіла почати з того аби ви пояснили мені про ієрархію каст. — Ледь чутно промовила дівчина, на що вчитель лише засміявся

— Голубонько, в цьому і полягає наша історія, я розповім тобі про все поступово.

Чоловік махаючи головою тихо передивлявся свої папери, шукаючи необхідний йому матеріал. Він бачив, що дівчині було неприємне його запитання, та така реакція не могла його не тішити. Яків Федорович йшов на заняття очікуючи побачити геть затуркану дівчину, яка нічого не знає, а зустрів приємну і ввічливу молоду особу, якій обурливе його відношення до неї як до малої дитини.

Він схвально закивав своїм думкам, коли знайшов ту тему, яка цікавила дівчину. Але, навряд чи її зацікавить історія, скоріше біологія…

Лада повідомила йому, хто ця дівчина і як з нею необхідно поводитись. Та й він знав у чий будинок прийде, а отже був готовий. Та чи була готова сама дівчина, це йому необхідно з’ясувати.

— Скажи, будь ласка, Зоє, на чому ви зупинилися в школі, вивчаючи історію? — Поправляючи окуляри, він підняв на неї свій пронизливий погляд.

— Нам розповідали, що люди, які належать до касти Білих це нащадки королівської родини, а тому вони найчастіше займають керівні пости. Саме тому наш президент - Білий. У них чиста кров, аристократична…

Зої було ніяково розповідати про те, що вона знала. Дівчина боялася помилитись у своїх словах, отримати наганяй, як це частенько бувало з нею у школі.

— Ти правильно говориш, продовжуй, будь ласка. — Він похвали вчителя, дівчина відчула себе дещо розкутою. І нехай, що вона як собака раділа будь-якій проявлені до неї доброти, та все ж тактика цього дідуся зіграла своє.

— Чорні є однією з найсильніших каст, а Червоні і Помаранчеві одні з найнебезпечніших, більше нічого…

— Ти дещо помиляєшся, дитино. Теоретично все так, як ти кажеш, але є деякі тонкощі.

Побачивши, що його слова зацікавили дівчину, вчитель продовжив:

— Каста білих завжди вважалась Чистими, вони ніколи не змішували кров з іншими кастами. Вони одними з перших помітили в собі, скажімо, мутацію коли райдужка повністю змінює колір. Однак, це не було зовсім правдою, оскільки каста Чорних теж були одними з перших. Чесно кажучи, вони досить довгий час не могли поділити владу. Чорні відрізнялися виключною могутністю, Вони вміли подавляти волю інших, та керувати їхньою підсвідомістю. — Чоловік опустив свої окуляри, і глянув на дівчину.

Що він хотів побачити, вона не знала. Бо почувши останні його слова Зоя, немов би заціпеніла. Тобто, якщо вірити словам вчителя, то Андрій, в силу своїх здібностей може змусити робити її все, що завгодно?

— Насправді, їхні здібності з часом зникали, однак залишились й наразі люди, які мають в собі частину тієї сили.

Яків Федорович, відвернувся від дівчини і замовк, він знав, що вона обов’язково поцікавиться. І коли почув її тендітний голос, посміхнувся.

— Ви ж знаєте, про власника цього будинку?

— Знаю. — Тихо відповів він їй.

— Він…

— Ти хочеш запитати чи він має такі здібності, про які я тобі щойно розповідав? Так, якусь частину він має. — Чоловік зціпив руки за спиною, ліниво проходжуючись по кімнаті.

Зоя не знала, що й казати йому, як себе відчувати. Вона хотіла просто вберегти себе від страждань на які її міг приректи її зведений брат. Вона лише хотіла уникнути болі. А натомість втрапила в пастку до Чорного, який може подавити її волю, та ще й стала залежною від нього.

То від якої болі вона втікала?

— Чорні завжди ворогували з Чистими однак, каста Білих мала те, чого не мали інші - вони могли відчувати чи бреше їм людина, а також відчувати майбутнє. Це був їхньою перевагою над іншими.

— А що стосовно інших каст? — Запитала дівчина.

— Зелені завжди тягнулись до науки, саме їхніми руками і мозком створені більшість речей з повсякденного вжитку, Блакитні - самі по-собі емпати, проте не такі як Білі, тому їм залишалось лише врегульовувати конфлікти інших.

— Тобто миротворці?

— Так. Червоні та Помаранчеві завжди трималися відособлено. Це пояснювалось їхнім невгамовним характером і жагою до влади. Та історично склалось, що не спромігши вирвати владу з рук Касти Білих та Чорних, вони займалися грабежами та розбоями, аби залякувати громадян.

— Якщо не поважають, то будуть боятись… — Тихенько пробурмотіла собі під ніс дівчина, та це не залишилось непоміченим.

Вчитель був здивований таким її висловом.

— Тобі доводилось зустрічатись з кимось з них?

— Так, моя родина… Вони належали до Помаранчевих. — Опустила плечі додолу Зоя.

— Твої очі особливі. — Раптом сказав чоловік, чим змусив дівчину стрепенутися. — Вони несуть в собі багато незвіданого. Довгий час вас не було серед інших каст, однак Фіолетові почали з’являтись після того, як у Червоних і Блакитних почали траплятися діти.

— Але як це можливо? Хіба можуть люди з такими різними характерами та поглядами на життя бути разом?

Зою цікавило те, як миролюбиві Блакитні і агресивні Червоні могли зійтись.

— Не все в нашому житті так однозначно, дитино. Організм дуже тонка структура. Немає Чисто Чорного та Білого.

Зоя не зрозуміла останньої фрази чоловіка, він сам щойно розповідав про них. Тай Андрія вона бачила…

— Я мав на увазі, що всі ми люди, і те, що належимо до однієї з каст не говорить про те, що ми повинні відповідати їй.

— А щодо Фіолетових…

— Тут, напевне варто розповісти більше з біологічної точки зору. Ладочка говорила, що твій організм вже почав змінюватися.

— Вона мені також про це розповідала, і її чоловік також… — При згадці про Андрія, дівчина відчула як її тілом пройшов мороз. Вона й досі не могла змиритися з тим, що вона мусить знаходитись біля цього чоловіка, тому що цього бажало її тіло.

Їй було соромно перед Ладою.

Їй було соромно перед собою.

— Вони як ніхто інші знають, що ти відчуваєш.

— А ви теж? — Дівчина прочистила горло, відкашлюючись. — Теж знаєте, що я відчуваю.

Зоя конкретно зараз відчувала лише невдоволення в перемішку з виною, їй і самй було важко описати ситуацію у якій вона опинилася.

— Річ у тому, що через таке поєднання генотипів у вашому ДНК, Фіолетові не можуть існувати самі по-собі. Для повноцінного функціонування вам необхідний, так званий Донор. — Яків Федорович, важко зітхнув.

Це була найскладніша частина, яку він мав їй пояснити. Важко говорити молодій дівчині, що вона можливо буде прив’язана до незнайомого їй чоловіка на все життя, а коли ним виступає законний чоловік іншої жінки…

— Чому так трапляється? — Дівчина пересіла на ліжко і потягнула на себе ковдру, яка, на її думку могла б її зігріти.

— Реципієнт завжди залежний від донора, тобто набагато сильнішого. Так сталось, що через досить диковинний союз, Фіолетові не можуть існувати без партнера. Це якщо ще пощастить його знайти.

— Андрій розповідав мені. — вчитель здивовано глянув на дівчину, що тремтіла на ліжку. Та одне його тішило.

Вона впевнено говорила, що чоловік йде з нею на контакт, а отже є шанс, що вони приймуть один одного.

— Особливість їхнього організму в тому, що донор це ідеальний партнер для реципієнта. Зазвичай якщо представник з вашої касти не знаходить свого партнера, то приречений на смерть.

Ці слова викликали в Зої неабиякий страх. Вона не хотіла собі такої долі. Дівчина хвилинами прокручувала почуте у своїй голові, та все ніяк не вкладалась така істина. Це не може бути вона.

— Чому смерть?

—Тому, що в період дорослішання, будь-які контакти з чоловіками, які не є її донором завдає неабияких страждань дівчині. Ти вже й сама це відчувала, правда ж? — Зоя кивнула на запитання вчителя, хоча й сама не була впевнена в тому, що відповідає вірно.

— Але кожного разу мені було боляче коли поруч був Ладин чоловік. А він заявляє що він мій донор. То виходить він мені брехав?

— Ні, Зоє, не брехав. — Голос Лади змусив дівчину стрепенутися. От кого-кого, а її вона не очікувала тут побачити.

— Доброго дня Ладочко. — Привітно посміхнувся їй дідусь. — Як ти поживаєш?

— Дякую, Яків Федорович, я добре.

Жінка пройшла далі в кімнату, проте не стала наближатись до Зої, ніби знала, що не почуватиметься комфортно, якщо вона буде ближче.

— А ми з Зоєю саме говоримо про особливості Фіолетових. Не хочеш нічого розповісти, чи поправити?

Лада протяжно видихнула та глянула на Зою. Дівчина зараз нагадувала їй наляканого оленя. Бачила, що Зоя, як і вона колись, не розуміє, що з нею коїться. Та дівчині все ж пощастило більше, тепер вона знає, що робити, Андрій знає теж…

— Я лише хотіла сказати, що так трапляється, Зоє. Ми не можемо вічно залишатись дітьми. — Зоя бачила, як її рятівниця налаштовується на розмову, як підбирає слова. Вона зацікавлено переводила погляд то на Ладу то на вчителя, чекаючи продовження.

— Ти мусила подорослішати. Коли наш організм досягає певного віку, зустріч з донором лише розблоковує в нас певні інстинкти.

— Ми ж не собаки. — Обурилась Зоя, чим повеселила присутніх.

— Зовсім ні, однак назвати це інакше не вийде. Тобі було боляче лише тому, що твій донор з’явився поруч з тобою, але це тимчасово. Тобі, твоєму тілу необхідно лише налаштуватись на нього.

— Ти вже повинна була помітити. — Перебив жінку вчитель. — Тобі спокійніше коли він знаходиться поруч.

— Аж ніяк. — Заперечила дівчина, на що Лада гучно цокнула язиком.

— Якщо ти відчувала такий біль коли він знаходився поруч, то уяви як ти тепер почуватимешся коли біля тебе буде не Андрій, а якийсь незнайомець. Згадай сама Зоє, що ти мені говорила про Сергія?

Знайоме ім’я боляче вдарило по пам’яті Зої. Вона ще пам’ятала його неприємні дотики, його руки на її тілі, ці слизькі та бридкі поцілунки.

— Тобі лише потрібно більше фізичного контакту з донором, тоді твоє самопочуття покращиться. — Підсумувала сказане Лада.

— Що ти маєш на увазі фізичний контакт? — Запитавши, Зоя помітила, що на неї дивляться як на дурненьку.

— Ви уявляєте що ви кажете? Та хіба це можливо. — Дівчина вскочила на ноги, виплутавшись зі свого кокону, в який сама ж себе і закутала. — Це взагалі твій чоловік, як ти можеш так спокійно мені про таке казати.

З кожним словом дівчина всі більше відходила в бік до дверей. Її серце панічно стукало в грудях, погрожуючи вирватись назовні. Зоя загнано дихала, хоч і намагалася заспокоїтись.

Вона не дивлячись задкувала, аби тільки не підпускати до себе горе-вчителів.

— Не підходьте! — Крикнула вона їм. — Я не для того від того звіра тікала, щоб до нового потрапити.

Вона продовжувала говорити, щоб ні Лада, ні Яків Федорович не підходили до неї ближче, на її красивому блідому обличчі потекли перші сльози, які дівчино вперто ігнорувала.

Їй треба було тікати, бігти звідси куди очі бачать. Вона ж підозрювала, що не все так однозначно, що в чомусь є підступ.

І от де він…

— Спокійно. — Тихо, але впевнено прошепотів Андрій, який спіймав дівчину, на виході з кімнати.

Він відчував, що коїться щось недобре. Чоловік знав, що до них прийде й Лада, та думав, що дівчина їй довіряє. Але відчуття шаленої паніки, яка поглянула Зою, змусила його переглянути свої переконання.

— І ти тут? — Змучено прошепотіла Зоя.

Дівчину трясло, вона дихала як загнаний звір. Чоловік не знав, що він має зробити аби це припинилося.

— Він лише міцно тримав її, притискаючи спиною до себе.

Він бачив задоволений погляд Лади, бачив, що вона зітхнула з полегшенням. Ще б пак, це її нагода скинути з себе його кайдани. Чоловік забрав Зою з кімнати, аби та заспокоїлась. Він продовжував її обіймати. Зоя стояла до нього спиною, і це дало їй декілька хвилин, щоб прийти в себе.

— Що тебе так налякало? — Тихо запитав він.

— Правда. — Відповіла йому Зоя.

Це вдарило по його самолюбству, ще б пак, ще одна Фіолетова, яка б рада була від нього позбутись.

Яка іронія.

— Що ж тоді тобі треба заспокоїтись, бо, на жаль, тобі нікуди діватись. Моє суспільство - все що тобі доступно.

Андрій забрав Зою до свого кабінету. Там вони зможуть поговорити спокійно…

— Я не складатиму тобі компанію. — Пручалася Зоя.

— Нічого не вдієш. Твоя думка мене зараз мало цікавить.

Зоя намагалася вирватись з його цупких рук, та розуміючи, що чоловік фізично сильніший, потроху затихала.

— Та заспокойся ти, врешті решт. — Стряхнув він її за плечі, повертаючи обличчям до себе.

Від того що він крикнув Зоя вся напружилась. Вона знала що буває, коли чоловік злиться. Це вона сама винна, подумки сварила себе дівчина.

— Ми поговоримо добре? — Зоя ствердно кивнула, але не розслабилась. — Коли я повернусь, відправлю їх додому і повернусь. Сиди й не рипайся.

Дівчина поки не планувала вживати якихось заходів. Але те, що вона почула їй не сподобалось. А отже, їй варто обдумати якийсь план аби вибратись звідси. Але цього разу їй не можна помилятись, і не варто вчиняти так необдумано, як минулого. А отже варто прорахувати всі ризики, а на це потрібен час…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍