Читати книгу - "Престиж"

Спершу він продемонстрував глядачам власне зникнення, згодом — появу в іншій точці з елементами переміщення і досяг неймовірного ефекту, кинувши виклик законам природи.

Створення ілюзії зникнення на сцені не викликає особливих труднощів. Для цього існують дзеркала, напівдзеркала, спеціальне освітлення, прийоми «чорної магії», відволікальні маневри, опускні двері й таке інше. Ілюзія «раптової появи» створюється завдяки завчасному розміщенню конкретного предмета чи його копії в потрібному місці… якщо йдеться про людину, необхідно організувати підсадку двійника. Поєднання цих двох ілюзій породжує третю: ошелешена публіка впевнюється, що закони природи втратили свою силу.

У мене теж склалося стійке враження, що того вечора в Гекні я побачив перемогу людини над природою.

Усі мої спроби розгадати загадку на базових засадах ілюзіонізму були марними. Хоч би як я бився і сушив мозок, мені не вдавалося знайти задовільне пояснення.

Я не міг позбутися нав’язливої думки про те, що секрет цього блискучого номера є сміховинно простим і лежить на поверхні. Основоположне правило магії лишається незмінним: те, що бачить публіка, і те, що робить ілюзіоніст,— зовсім різні речі.

Таємниця вислизала від мене. Я виявив лише два незначні приводи для втіхи.

По-перше, попри вражаючий успіх, Енджер досі не зміг вивідати мій секрет. Він демонстрував свій трюк інакше. Йому не зрівнятися зі мною.

По-друге, попри свою незбагненну таємницю, Енджер програвав мені у швидкості. Він рухався повільніше. Моє тіло миттєво переміщується з одного ящика до іншого. Підкреслюю: це не метафора. Я виконую мій трюк за одну блискавичну мить. Жодних затримок. У мого суперника так не виходить. За моїми підрахунками, йому знадобилися дві секунди. Це означає, що Енджер на одну-дві секунди відстає від мене.

Розглядаючи різні теорії, я намагався визначити час і відстань. У театрі я лише прикинув оком, бо не очікував побачити сенсаційний виступ і не мав при собі вимірювальних приладів.

Такою є важлива складова ілюзіоністського методу: скористатися ефектом несподіванки й замести сліди. Якщо ви запитаєте у публіки, скільки часу тривав щойно побачений номер, більшість людей не зможуть дати точну відповідь. Чимало трюків ґрунтуються саме на цьому принципі — ілюзіоніст здійснює свій задум настільки швидко, що непідготовлені глядачі потім присягаються: це неможливо, він мав недостатньо часу!

Взявши до уваги ці хитрощі, я змусив себе пригадати подробиці, прокрутити в пам’яті все видовище й спробувати оцінити, скільки часу насправді минуло від так званого зникнення Енджера до його матеріалізації в іншому місці. Я дійшов висновку, що він впорався не за дві секунди, як мені здавалося, а витратив щонайменше п’ять. За п’ять секунд несподіваної темряви досвідчений фокусник може вдатися до величезної кількості невидимих вивертів!

Цей часовий проміжок вочевидь був ключем до розгадки, хоча я все одно не розумів, як Енджер устиг дістатися останніх рядів партеру.

Два тижні по тому, попередньо домовившись із головним адміністратором, я приїхав до Гекні під приводом зняти мірки перед показом моєї нової програми. Це звичайна практика — ілюзіоністи мають враховувати особливості кожної зали для підготовки своїх номерів. Відтак керівництво мюзик-холу нормально поставилося до мого прохання. Помічник адміністратора люб’язно привітався зі мною і дав слушні поради щодо вимірювання.

Я знайшов крісло, де сидів під час виступу мого противника, і встановив відстань до сцени — трохи більше за п’ятдесят футів. Значно важче було визначити точне місце, де матеріалізувався Енджер, тож мені довелося напружити пам’ять. Не відходячи від крісла, я здійснив тріангуляцію, згадавши, під яким кутом повернув голову, коли побачив його. Зрештою я дійшов висновку, що він з’явився в якійсь точці довгого ступінчастого проходу: від ближнього краю до сцени залишалося щонайменше сімдесят п’ять футів, а від дальнього — понад сотню футів.

Зупинившись посеред сцени, приблизно там, де було встановлено триногу, я уважно роздивився центральний прохід і замислився над тим, що б я робив, якби мав перенестися з однієї точки до іншої у темній, вщент забитій залі за неповні п’ять секунд.

ХХХІІІ

Я вирішив обговорити цю проблему з фахівцем, тож навідався до Томмі Елборна, який нещодавно вийшов на пенсію і вів тихе життя у Вокінгу. Описавши номер Енджера, я спитав, яким чином, на його думку, досягається такий дивовижний ефект.

— Я мав би побачити це на власні очі, сер,— відповів він після напружених роздумів і докладного розпитування.

Я вдався до іншої тактики. Натякнув на мою особисту зацікавленість у цьому номері. Колись ми часто дія­ли за таким принципом: я розповідав про бажаний ефект, і ми з Томмі, так би мовити, аналізували всі етапи у зворотному порядку.

— Хіба для вас це проблема, містере Борден? Елементарний трюк,— мовив він, маючи на увазі мій таємний метод.

— Для мене — ні. Бо я відрізняюсь від нього! Уявіть, що ми маємо поставити точнісінько такий номер для іншого фокусника. Розгляньте ситуацію під цим кутом.

— Не знаю. Найкращий спосіб — звернутися до двійника й посадити його в залі. Але ж ви кажете…

— Енджер діяв інакше. Він був сам.

— Тоді я нічим не допоможу вам, сер. Гадки не маю, як він це робить.

XXXIV

Я почав розробляти нові плани. Приміром, відвідувати всі виступи Енджера впродовж наступного сезону, доки мені не вдасться розкрити таємницю. Брати з собою Томмі Елборна. Триматися гідно до останнього. Ідеальний варіант — вирвати у нього секрет, не викликаючи підозр. Якщо ж я не знайду відповідь до кінця сезону, то забуду про нашу ворожнечу і суперництво, першим прийду до нього і в разі потреби проситиму пояснити мені, які прийоми він застосовує. Я божеволів від бажання дізнатися правду.

Мені не соромно зізнаватися в цьому. Таємниці — хліб насущний ілюзіоністів. Я вважав своїм професійним обов’язком з’ясувати, як виконується його трюк. Якщо я мав принизити себе й визнати перевагу Енджера задля досягнення цієї мети, хай буде так.

Та доля розпорядилася інакше. Енджер зробив тривалу перерву на Різдвяні свята, після чого, наприкінці січня, вирушив на гастролі до США, залишивши мене страждати від розчарування.

У квітні, за тиждень після його повернення («Таймз» оголосила про цю подію), я прийшов до нього додому, рішуче налаштований миритися. Енджера там не було. Будинок — велика, але скромна споруда неподалік від Хайґейт-Філдс — виявився замкненим; віконниці були наглухо зачинені. Розпитавши сусідів, я пересвідчився, що вони нічого не знають про власників. Очевидно, що Енджер ретельно оберігав своє приватне життя — так само, як і я.

Я спробував зв’язатися з його агентом Ґескетом Анвіном, але в мене нічого не вийшло. Тоді я вдруге передав Енджеру записку, благаючи терміново написати мені. Анвін обіцяв допомогти, але жодної відповіді я не отримав.

Я вирішив безпосередньо звернутися до Енджера й надіслав йому ще одного листа, пропонуючи покласти край нашій ворожнечі й забути старі образи. Також я підтвердив свою готовність перепросити його у будь-якій формі й зробити будь-що заради прими­рення.

Він не відповів, і врешті-решт я відчув, що втрачаю контроль над собою.

Його мовчання настільки розлютило мене, що, на жаль, я переступив межу.

ХХХV

У двадцятих числах травня я покинув Лондон і сів на поїзд, що прямував до Лоустофту — риболовецького порту й курортного містечка у графстві Суффолк, де Енджер мав тижневий