Читати книгу - "Престиж"

ангажемент. Я поїхав туди з єдиною метою — пробратися за лаштунки й розкрити сек­рет виконання трюку.

Зазвичай доступ до службових приміщень театру є обмеженим; за цим слідкує спеціально найнятий персонал. Утім, людина, яка знайома з театральним світом або знає особливості конкретної сцени, завжди знайде спосіб прошмигнути всередину. Енджер мав виступати в театрі «Павільйон» — масивній, добре обладнаній будівлі на набережній, де мені теж доводилося працювати в минулому. Я не очікував жодних проблем.

Проте я помилився. Проникнути за лаштунки було неможливо. Біля службових дверей висіло велике рукописне оголошення, що сповіщало про таке: відвідувачі допускаються до прохідної лише за попереднім записом і за наявності перепустки. Я не хотів привертати увагу, тож тихенько відійшов.

Така ж халепа спіткала мене на декораційному складі. Як я вже казав, існує чимало лазівок до залаштункової зони, й обізнана людина легко потрапить туди. Але невдовзі я впевнився, що Енджер вдався до різних запобіжних заходів.

В одному з віддалених кутків складу я натрапив на молодого робітника, який монтував задню частину декорації. Я показав йому свою візитівку, і він вельми люб’язно привітався зі мною. Трохи поговоривши з ним на загальні теми, я нібито ненароком зазначив:

— Мені б хотілося подивитися виставу звідси.

— Ми всі страшенно цього хочемо!

— Може, тобі вдасться провести мене за лаштунки якось ввечері?

— Ні, сер, не сподівайтесь. Безнадійна справа. Усе перекрито на цілий тиждень. Ще й перегородку влаштували. Нічого не видно!

— Як ти ставишся до цього?

— Нормально. Мені добре заплатили.

І знову я відступив. Встановлення перегородки — крайній засіб, що застосовується деякими ілюзіоністами, які побоюються, що монтувальники та інші робітники сцени вивідають їхні професійні секрети. Подібні прийоми часто викликають обурення й значно ускладнюють стосунки артиста з обслуговуючим персоналом, якщо він не позолотить пілюлю щедрими чайовими. Один той факт, що Енджер пішов на такий крок, слугував зайвим доказом того, що його таємниця потребувала особливого захисту.

Залишалося три способи прокрастися до службових приміщень, і кожен з них передбачав певні труднощі.

По-перше, можна було пройти до глядацької зали й скористатися одним із службових входів. (Двері, що вели до глядацької зали «Павільйону» з фоє, були зачинені, і працівники невсипно стежили за сторонніми особами.)

По-друге, можна було знайти тимчасову роботу в одному з цехів театру. (На цьому тижні вакансії не пропонували.)

По-третє, можна було прийти на виставу і спробувати піднятися на сцену. Оскільки інші варіанти не годилися, я пішов до каси й придбав по одному квитку в партер на всі доступні покази. (Мені було надзвичайно неприємно виявити, що Енджер зібрав аншлаг у Лоустофті,— квитки були розпродані, й охочі мали записуватися в чергу, сподіваючись, що хтось поверне квиток. Само собою, в касі залишилися найдорожчі місця.)

XXXVI

На другій відвіданій мною виставі я сидів у першому ряду. Невдовзі після виходу на сцену Енджер кинув на мене мимолітний погляд, але я добре замаскувався і був певен, що він не впізнав мене. З власного досвіду я знав, що артисти інтуїтивно відчувають, хто з глядачів погодиться бути асистентом. Саме тому чимало фокусників крадькома роздивляються публіку в перших рядах партеру.

Коли Енджер взявся до стандартних карткових фокусів і попросив допомоги добровольців, я підвівся, удаючи, ніби вагаюсь. Звичайно, мене запросили на сцену. Підійшовши до Енджера, я відразу помітив, що він нервує. Поки ми демонстрували захопливий процес відгадування і пошуків схованих карт, він майже не дивився у мій бік. Я чесно відпрацював, адже не мав наміру зривати показ.

Щойно ця частина програми завершилася, до мене хутко підскочила асистентка Енджера. Дівчина ввічливо, але рішуче взяла мене під руку і повела до лаштунків. Я пам’ятав, що попередній доброволець спускався пандусом сам, тоді як асистентка побігла на середину сцени, оскільки була задіяна в наступному номері.

Я мав скористатися своїм шансом. Під грім овацій я мовив до неї, перейшовши на простонародну говірку:

— Не треба, дорогенька. Я знайду дорогу.

Вдячно усміхнувшись, вона поплескала мене по руці й повернулася до Енджера, який саме встановлював столик для реквізиту. Оплески стихли. Ні фокусник, ні його асистентка не звертали на мене уваги. Очі глядачів були прикуті до Енджера.

Я відступив на крок назад і шмигнув за лаштунки. Мені довелося протискатися крізь вузький прохід між клапаном із важкого брезенту, що облягав захищену перегородкою сцену.

Аж раптом якийсь робітник зупинив мене.

— Вибачте, сер! — скрикнув він.— Вхід заборонено!

Енджер стояв за кілька футів від нас і вже виконував наступний номер. Якби я почав сперечатися, він неодмінно почув би нас і запідозрив, що відбувається щось дивне. Несподівано до мене прийшло натхнення — я скинув капелюх і перуку.

— Я виступаю разом із ним, йолопе! — наполегливо, але тихо сказав я у своїй звичній манері.— Геть з дороги!

Збентежений робітник пробурмотів вибачення і пропустив мене. Я помчав далі. Мене давно хвилювало питання, де саме варто шукати ключ до розгадки. Зважаючи на те, що сцена була обнесена перегородкою, я припустив, що можу знайти щось цікаве поверхом нижче. Пройшовши невеличкий коридор, я дістався сходів, що вели до трюму під сценою.

Трюм — нарівні з колосниками й складами обладнання — є одним з осередків технічного оснащення театру. Там я виявив два люки, підйомний майданчик, лебідки, що приводили в рух декорації, а також кілька великих задників у розкладеному вигляді (певно, для майбутньої постановки). Я спритно обходив різні механізми. Коли в театрі показують масштабну виставу, що потребує частої зміни картин і декорацій, трюм ущент забитий машиністами сцени, проте коли йдеться про ілюзіоністські номери, фокусник використовує власний реквізит і зазвичай висуває лише дві технічні вимоги — завіса й освітлення. Ось чому я не здивувався, що під сценою нікого не було. Така ситуація тішила мене.

У віддаленому кінці трюму я знайшов те, що шукав, хоча не відразу збагнув, що це таке. Два великі, міцно сколочені ящики з численними защіпками для перенесення. На кожному з них був виведений чіткий напис «Великий Дантон. Особисті речі». Поряд височів громіздкий трансформатор невідомої мені моделі. У моєму номері застосовувався подібний пристрій, але він був значно меншим і простішим. Від трансформатора, що належав Енджеру, віяло нестримною силою і жаром. Із глибин доносилося загрозливе низьке гудіння.

Я нахилився ближче, аби визначити принцип його дії. Над головою лунали кроки Енджера; його розко­тистий голос ширився залою. Я уявив, як він ходить туди-сюди, виголошуючи коронну промову про дива науки.

Аж раптом трансформатор застукотів, і, на моє занепокоєння, з ґратки на верхній панелі вирвався їдкий блакитний дим. Гудіння стало гучнішим. Я інстинктивно відступив назад, але зростаюче відчуття тривоги змусило мене повернутися.

Згори долинали розмірені кроки Енджера, який спокійно розгулював, не підозрюючи, що відбувається під сценою.

Стукотіння змінилося зловісним скреготом, що нагадувало розпилювання металу. Зсередини повалив щільніший дим. Обійшовши пристрій з іншого боку, я побачив, що кілька металевих дротів були розпечені добіла.

Довкола панував безлад, типовий для такого місця. Скрізь валялися сотні сухих дощок, рясно змащені лебідки, мотки канатів, клаптики тканини, гори паперу й величезні задники, розфарбовані олійними фарбами. Ця порохова бочка могла ось-ось вибухнути. Охоплений сумнівами, я намагався визначити, чи здогадалися Енджер та його асистенти, що внизу коїться щось дивне.

Трансформатор знову заскреготів,