Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

17

Давид

 

-Ох, який я поганий знову. – похитав головою. –Скажеш, мені знову бігати за тобою?

-Я цього не потребую, знаєш.

-Авжеееж. У тебе ж є майстер спорту з боксу Сєрьожка. – перекривив голос. Навіть тільки від його імені, мені вже стає погано. – Як же я міг забути.

-Так, і він би прийняв жінку з дитиною, на відміну від тебе.

-Так? Особливо, якщо ця дитина моя? – викрикнув я і різко замовк, розуміючи, що тільки що я сказав. – Чорт.

-Що ти сказав? – я підняв очі і подивився на неї. Її погляд бігав по всій кімнаті. –Ти знав весь цей час? Ти просто придурювався?

-Я придурювався? – скрикнув. – Чому ти не сказала мені нічого про сина всі ці роки?

-Я нічого не сказала? – показала на себе пальцем. -За всі його майже шість років, ти ні разу не згадав про свого сина! Спочатку я гадала, що ти дійсно вирішив позбутися мене і навіть син тобі вже ніхто, але коли ти приїхав назад, і удавав, що ти нічого не пам’ятаєш дійсно – мене вбило.

-Хочеш вір мені, хочеш ні, це твоє право. Але я дійсно не знав про нього. І коли я вперше побачив його, коли він назвав тебе мамою, я справді думав, що ти одружилась і в тебе син від іншого. І так боляче було усвідомлювати, що ти назвала його ще й Олександром, знаючи про те, що я хотів так назвати дитину. І, так, я справді всі ці роки не знав про його існування, навіть не здогадувався. Але ж, ти могла попередити мене? Написати мені, якщо бачила, що я дійсно не пам’ятаю про нього. Ти могла відсудити у мене батьківські права, чи сказати аби я платив аліменти.

-Навіщо? Яка користь буде від цього? Я вірила в те, що ми тобі просто стали не потрібні. – сльози знову вирвались з полону і вона сіла на диван, який був у кабінеті. – Але, коли я побачила, як ти ладиш із Сашею, як він рветься до тебе, постійно запитує про тебе і просить у мене погуляти з тобою, я більше не могла цього терпіти. Я дозволила йому проводити час з тобою, не дивлячись на те, як ти повів себе зі мною. Я навіть не знаю, чому я все ще не втратила надію і постійно повторюю твої слова у своїй голові. Твій збірник віршів стоїть у мене в спальні, іноді я читаю його і плачу, згадуючи всі моменти з тобою. Я воювала сама з собою через тебе.. і я дуже сильно хотіла, аби ми мали більше час.

-Послухай мене, прошу. – я встав на коліна перед дівчиною і взяв її долоні. Я не знав, що правильно казати. Але зібрався, вдихаючи повітря в повні груди. – Я розумію, що ти маєш повне право вважати мене покидьком, проклинати мене і зневажати. Але послухай мене, благаю. Я б ніколи в житті не відмовився від тебе, тим паче не відмовився б від своєї дитини. Проте, я справді не пам’ятаю більшість моментів перед пострілом. Знаю, це звучить тупо, але так і є. Видно я добряче вдарився головою, як впав.

-Коли я зрозуміла, що ти справді не знаєш, що він твій син, то вирішила не говорити тобі, принаймні найближчий час. Я боялась, що ти забереш сина від мене, як зробив твій батько. –Даша продовжувала плакати, але тримала мене за руки. Мені боляче від того, що вона за весь цей час пережила.

-Я ніколи не забрав би у тебе Сашу. – я похилив голову їй на коліна і заплющив очі. – Мені шкода, що ти так думала про мене. Але ніколи б житті не забрав би сина від його рідної матері, знаючи те, що всі ці роки, вона сама виховувала його без моєї допомоги, навіть усвідомлюючи те, що я їй противний до кінчиків пальців на ногах. – підняв голову, ловлячи її погляд. – Я не Рустам.

-Пробач.. – вона також опустила голову до моєї, притуляючись до мого лоба своїм.

-Вибач, що всі ці роки ти була сама. І виховувала його без моєї допомоги. Але повір, Саша просто неймовірний. Він такий життєрадісний і люблячий до всього. Ти просто прекрасна мама..

-Ти також розбалував його за ці пару днів, і влюбив його в себе. – вона посміхнулась через сльози. – Мені шкода, що за всі ці роки, я справді не переступила через свою гордість і не написала тобі.

-У тебе є вагома причина на мене злитись. І я здогадуюсь, хто вирішив розлучити нас тоді. Зробити подарунок на останок, так би мовити,. – навіть думати довго не потрібно, щоб зрозуміти, що це план Рустама і Еміля. Хоча, я все одно не розумію як ми в це повірили, знаючи про всі почуття одне до одного, і через що ми тільки не перейшли. – Я не претендую на сина, в плані того, аби забрати його у тебе. Мені просто важливо часом забирати його погратись, чи просто провести час разом. Мені не потрібно, аби одразу ж зараз їхати і казати, що я його батько. Нехай все це прийде із часом. Можливо і його мама мене колись пробачить і перестане боятись своїх почуттів.

-Авжеж, ти можеш забирати Сашу. І я вдячна тобі, що ти не хочеш робити все швидко. Дякую.

-Нам потрібно розпочати все спочатку, забуваючи усі образи. Я не претендую одразу ж стати твоїм чоловіком і бігти до рагсу. Я хочу стати тобі вірним другом знову, в першу чергу. – я посміхнувся, дивлячись їй прямо в очі. Я закоханий у неї. Я тону в мороку її очей, і з кожним днем все більше і більше. Проте, ми пережили багато чого за останні шість років. І аби знову доказати їй усі свої почуття, усі свої серйозні наміри, я маю стати їй другом. Як колись. - Ти приймеш мене у своє життя знову?

-Я готова прийняти тебе.. я завжди була готова прийняти тебе. До того ж я не проти такого друга, як ти. – вона відповіла взаємністю і обійняла мене. Її запах збив мене з пантелику і я немов завмер. Моє серце почало битись з такою швидкістю, що ось-ось і воно вилетить.

Даша відпустила мене і піднялась до дзеркала, щоб привести себе в порядок, а я все ще сидів як сидів. В моїй голові скільки думок і стільки ж питань, але не в силі все це сказати зараз. Не в такому стані, не в цей час.

Я піднявся, поправляючи свій светр, і тяжко видихнув.

-Пробач мені ще раз.. Пробач. – сказав і одразу ж вийшов з ресторану.

Холодне повітря знову вдарило у груди, але зараз це було тільки потрібно. Я протер лице руками і пішов до своєї машини. Добре, що припаркував її на задньому дворі ресторану, не хотілось бачити зараз нікого. Просто хочеться побути наодинці.

Я увімкнув гучно музику і прокричав. Здається, немов в мені боряться зараз дві мої особистості. Одна вірить в усі мої слова і підтримує, а інша проклинає. Проклинає кожний мій поганий вчинок в сторону Даші. Де я був всі ці роки?

Я вдарив кермо рукою і похилив на нього руку. Сльози самі прийшли, я їх не кликав. Проте і стримати не міг.

Весь час вона була сама, шукала причину, аби виправдати мене і всі мої дії. Навіть ті, які я вчиняв. Я не бачив, я навіть не знав як вона. Я нічого не знав про її життя.

Я вимкнув музику і протер лице. Заспокоївся і розслабився. Всі думки все одно не хотіли мене покидати, проте я набрався сміливості я вийшов з авто. Знову холод, знову насолода. Я привів дихання в порядок, закриваючи очі, і підняв голову до неба. Теж саме чорне небо з якого несподівано пішов сильний дощ. Немов так потрібно.

-Пробач і ти мені. – відкрив очі і промовив. Так зірок не було, проте, це все одно залишалось у мене в звичку. – Я надіюсь, що і вона мені колись пробачить. – натягнув криву посмішку через біль і сів назад в авто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍