Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Я питаю холодно, радіючи з того, що мій голос не тремтить. Адже я все розумію. У списку її фірм є знамениті великі компанії, столичні. Зараз переді мною маленький доказ того, що чоловік не знайшов Іру десь у відрядженні.

І…

Може, жодних двох років не було?

Це страшно. Коли ти звик довіряти людині повністю, життя вручати, своє серце… А тепер у кожному слові я шукаю каверзу, у кожній фразі натяк на нову зраду.

Я стукаю нігтями по екрану, не знаючи, що тепер думати. Це нічого не змінює глобально, я розумію. Але мені… Так, мені важливо знати, що це було лише один раз. Краще інтрижка, ніж дворічний роман.

Гірко посміхаюся, не вірю своїм думкам. Але ж це правда! Я не хочу виявитися дурепою, яку кілька років водили за носа. Від якої бігали до коханки, забувши приїхати до лікарні.

Мені здавалося, що чоловік не змінився! Я не бачила жодних ознак брехні чи зради! Так, працював багато, але це було завжди з моменту, коли Діма очолив фірму. Затримувався? Не вперше, не востаннє.

А тепер відчуття, що я заплющила очі від страху і не бачила очевидного!

Так що так, мені дійсно важливо, щоб це було лише раз.

Мені хочеться вірити словам Діми, але вони могли познайомитися і в іншому місці. Потім чоловік улаштував свою коханку до друга, як намагався це зробити зі мною.

Так?

Ні?

– Звідки у тебе її трудова? – як боягуз вибираю найбезпечніше питання. – У всіх співробітників фотографуєш?

– Ні, Тась, я змотався в офіс, - позіхає, на тлі шумить кавоварка. – Вирішив не відкладати це до завтра. Мені треба якось повертати твою довіру, ось роблю все для цього. Там ще є відео.

– Мені варто боятися?

– Там день п'ятниці, зламаний ліфт, мій марш-кидок сходами. Загалом, якщо хочеш, я можу надіслати тобі всі записи відеокамер, щоб ти переконалася. Я все одно поки що в офісі, розбираюся з паперами.

– Руслан прокинувся, мені час. Я передзвоню.

Я безсоромно брешу, прикриваючись сином. Залишаю телефон у ванній, вимкнувши вібрацію, щоб не було спокуси відповісти. Навряд чи хтось інший дзвонитиме мені.

Усі записи.

Всі!

Наче у мене немає іншої роботи, крім переглядати годинник відеоматеріалу, перевіряючи на вірність власного чоловіка. Діма вирішив зруйнувати нашу сім'ю, а я мушу розбиратися в цьому.

Хоча зацікавленість прокидається, ліниво дряпає мою свідомість, з кожною хвилиною все сильніше. Чи справді Діма дзвонив, поки підійвся пішки? Жодної зради на той момент не було?

– Ох, мій любий!

Руслан справді прокидається, відволікаючи мене від усіх думок. Я повністю зосереджена на своєму маленькому сонечку. Балакаю з ним, і себе розважаю за компанію.

Годую малюка, дозволяючи стиснути пальчиками рукава мого светра. Розтягнута тканина цікавить сина значно більше, ніж пляшечка із сумішшю. Постійно випускає соску, починає плакати через це. А потім історія повторюється.

– Ну що ти, мій гарненький, - полегшено видихаю, коли нелегкий сніданок закінчується. – А ходімо гуляти? Як добре, що ти ще не навчився говорити мені «ні».

Мені дуже незручно через те, що коляски тут нема. Я майже не взяла з собою речей з будинку свекрухи, запхала щось у дамську сумку про всяк випадок.

По-доброму, мені потрібно спокійно забрати речі з квартири, сісти на поїзд і помахати столицею ручкою. Але з іншого боку... А що далі? Яке майбутнє матиме Руслан?

Якщо не зараз, то через кілька років мені доведеться повернутися. Синові буде краще у столиці: якісна освіта, більше можливостей із самого початку.

Я хочу егоїстично втекти до батька під його крило. У будинок, де все пахне дитинством. Можна впасти на односпальне ліжко, повернутися в колючий плед і розглядати пожовклі зірочки на стелі.

Там безпечно, спокійно.

Ніколи нічого поганого не трапляється.

Але чи можу я ставити свої бажання вище за сина? Я повинна подумати про Руслана, про те, що буде краще для нього. Може, поїхати на кілька місяців, а потім повернутись?

Господи, Нємцов, щоб ти провалився!

Помилка його, а я страждаю.

– Мій гарний, - я посміхаюся, трохи розгойдую люльку в руках. Син пихкає і сміється, насолоджуючись своєрідними гойдалками. – Подобається, так?

Надворі думається легше. Поруч з готелем є невеликий парк, де грається малеча. Мороз кусає щоки, я закидаю голову до неба. Ловлю падучі сніжинки шкірою, остигаю.

Колись я рвалася до столиці, мріяла переїхати з самого дитинства.

А тепер не знаю, чи варто залишатися тут.

– Та ну що ти… – я лаюся, коли телефон знову дзвонить. – Будь ласка, годі, Дім.

– Ти обіцяла передзвонити.

– А ти обіцяв бути вірним.

- Справедливо, - зітхає, замовкаючи на секунду. – Насправді, я хотів дізнатися, чи не потрібно тобі щось? Речі для малого, твої? Може, візок?