Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 11

Василь, як у воду дивився. Спершу заголосила одна молодиця... Потім до її схлипувань приєдналися і ті баби, що спочатку кинулися заспокоювати подругу. А далі, немов пожежа або паводок нахлинув, — плач і сльози хлинули вздовж обозу, накриваючи його суцільним протяжним виттям-стогоном, в якому вже було не розібрати окремих слів, а чулося лише безмежне горе і нарікання на гірку, жорстоку долю.

Радість від несподіваного звільнення, як і лють помсти, потроху вляглися, суєта клопотів теж залишилася позаду — і серця колишніх невільниць, знову стиснула біль утрати... Особливо пекуча від усвідомлення власного порятунку і неможливості воскресіння мертвих. Розуміння, що ця розлука навік, що ніколи і нічого вже не буде, як раніше...

Чесно кажучи, у самого в очах защипало і почало шкрябати в горлі.

Безмежна скорбота жінок відчувалася, наче власна... Та й як інакше? Хоч і не після татарського нальоту, але я теж осиротів — в оду мить втративши і дім, і близьких. А то що батько з матір'ю живі — просто знаходяться в іншому часі — суті не міняє. Адже, за християнськими традиціями, та й багатьма іншими, з померлими теж прощаються не назавжди. І одному Творцеві відомо, у кого більше шансів: у небіжчика воскреснути, чи у мене — повернутися додому?

Загалом, настрій і так не надто радісний, тепер і зовсім у глухий мінор скотився. Не дарма кажуть, що безділля — найкоротший шлях до божевілля. Саме так... Як не надимай щоки і не вмовляй себе, що про таку пригоду можна тільки мріяти — одне діло, екстремальний тур... нехай неймовірно ризикований і довгий, інше — коли вирок довічний, без права листування і оскарженню не підлягає. А на втіху — примарна надія, що, все ж таки, колись усе закінчиться. Так само несподівано, як почалося. Лише б ще за життя. Бо ж і воно теж має здатність закінчуватися… раптово.

Я притримав коня, навмисно бажаючи трохи відстати від валки. Плач не крик, на відстані не так чути. І менше по душі шкребе. А розкисати і починати себе жаліти остання справа для мужчини. В будь-якій ситуації…

— Ти чого, Петре? — тут же озирнувся Полупуд. Мабуть, здогадався по виразу мого обличчя і додав, відводячи погляд. — Теж вірно! Нічого всім одним стадом плентатися... Не валка, а прости Господи... Забирай вправо, об'їдемо кругом дозором. А то, знаєш, як воно буває... чекав біду з одного боку, а вона — падлюка, тим часом зовсім з іншого краю сильця розставляє. І побий мене грім, якщо неправду кажу.

— Ага... Знав би де впадеш — соломи підстелив би... — машинально відповів я в тон козакові іншою народною мудрістю. Давно помітив: якщо нічого сказати по суті, приказки та цитати самі на язик встрибують. Тому що мудрець «зберігає золото», а… гм, інші… поспішають його напоказ виставити.

Запорожець кивнув, відкрив було рота… але, мабуть, дотримувався такої ж думки і продовжувати інтелектуальну розмову не став. Послав коня шенкелями вперед (а простіше кажучи — стиснув колінами) і той потрусив риссю, забираючи в степ.

Вартою, значить, дозором... Та хоч спостерігачем за літаками. Головне, — від'їхати подалі.

Наїзник, до слова сказати, з мене так собі. Спасибі батькові і його товаришам по службі, не зовсім «собака на паркані», але, якщо скласти докупи час, проведений у сідлі, включаючи дитячі роки, юність і навіть частину студентства — то, може, одна повноцінна декада і нашкребеться. Що, звісно, не могло залишитися непоміченим.

З самого початку, дивлячись, як «спритно» я видерся на довірений мені особистий транспортний засіб потужністю в одну кінську силу, Полупуд тільки крякнув. Втім, від коментарів запорожець утримався. Мабуть, придумане ним «монастирське» виховання пояснювало і цю грань мого всебічного, гм... альтернативного розвитку. Але, судячи з похмурим брів козака — не виправдовувало. І був би в обозі хоч хто-небудь ще з чоловіків, навіть хлопець старше десяти років, управляв би я волами, а не на військовій службі числився.

На щастя, крім приставлених до бека Охріма з Тарасом, іншій дітворі можна було тільки віжки волової упряжки довірити. Найстаршому з хлопців, взятих у полон людолови, і восьми не минуло. Молодшому — шість. А за неписаними козацькими законами в дозор одному не можна. Один в полі не воїн. Прилетить ворожа стріла, — навіть тривогу підняти не встигне. Так що, вибирати Василеві товариша, окрім мене, не було з кого. А на безриб'ї...

Зате сам він у сідло не застрибнув — злетів. Зміїним, швидким і плавним рухом. Причому, кінь навіть не помітив. Стояв смирно і тільки оком косив. Мовляв, що новий господарю накажеш? Кроком підемо чи відразу галопом помчимося?

Вказавши пужалном візникові першого воза напрямок, запорожець пропустив валку повз нас і лише потім повернувся до мене.

— Чуєш, Петре... — почав не зовсім упевнено. — Не в січових звичаях новикам допит учиняти — захоче чоловік, сам усе розповість. Вчинки важать більше слів, але — коли вже нас з тобою доля звела разом, дозволь запитати?..

Полупуд дочекався мого кивка і продовжив:

— Можеш пояснити, звідки ти такий недолугий взявся? Дивлюся я на тебе — і, право слово, дивуюся ... Нічогісінько не вмієш. І в той же час — бачу: тямиш, що і коли слід робити. Але все, немов не своїми руками, а наче з чужих слів запам'ятав...

«Знав би ти, друже Василю, наскільки точно підмітив, то сам би здивувався. Бо я реально про все, що зараз роблю, знаю або з книг, або з телевізора... І тільки зовсім небагато — таке як багаття розпалити без сірників чи як коня осідлати — освоїв у вилазках на природу. Коли батько приїжджав у відпустку і витягав нас з матір'ю, як він жартував: «повітрям подихати».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍