Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Уночі, хоча було й не до сну, вони майже не розмовляли, щоб не запрошувати світ словами і назвами; не мовчали, ні, але шепотілися, наче були тільки вони, ніякого «до», ніякого «після», жодної назви, тільки вони, безіменні.

Тепер вибило одинадцяту годину.

Він хотів відмовитися від зустрічі о пів на дванадцяту.

У його клітинці для ключа в готелі лежала записка, яку йому дали разом з ключем від кімнати, якесь повідомлення. Від кого? Манера і спосіб, як йому подали обидва предмети, скромність, виявлена при цьому, образили його самим своїм фактом. Записка могла бути й від якогось чоловіка. Текст повідомляв, що дзвонила дама, просила зателефонувати їй, і були її номер та ім’я, яке тепер, після її обіймів, видавалося йому напрочуд чужим. Ба навіть більше. Він читав у ліфті записку й забув про свій поверх і номер кімнати. Її прохання про дзвінок він сприйняв як порушення слова, ганьбу, невірність. А він тим часом дотримувався нічної присяги — єдиного, що було в них спільного й пов’язувало їх зі світом. Отакою йому видавалася записка, коли він зайшов до кімнати, де намірявся спати аж до вильоту; він не телефонуватиме їй і, розчарований, зненацька відчув утому від розчарування, коли знімав чорні лаковані туфлі, а водночас трохи й радів розчаруванню, що звільнило його від неї, жінки, яка розчинилася в безіменності всіх жінок, що якраз потребували чоловіка. Тепер, він докладно перечитав записку, щоб поглибити свою гіркоту, й помітив зазначений час — 19.10, а отже, і свою помилку. Її прохання про дзвінок було вчорашнім. Це міняло все. Він підрахував: учора о 19.10 він був по дорозі до неї. Що, власне, написано в записці: прохання дами, якої вже немає і не буде, незнайомки в жовтому костюмі пополудні в безлюдному барі. Навіщо це воскресіння? Він уже зіжмакав записку й кинув у сміттєвий кошик, сердитий не на неї, а на час, що заявляє про себе всюди і в кожній дрібничці, час, що неодмінно наздоганяє нас, обертаючись лихом у кожній дрібничці; він поклав до валізи темний вечірній костюм, склав йому, наче трупові, безвольні рукави, зверху вмостив темні штани й сів на край ліжка, зняв із зап’ястка годинник і знову ковзнув очима по зіжмаканій записці — єдиному, що лишилося від неї, крім його мрії. Розгорнувши й розправивши записку, ще раз пильно придивився до неї: почерк був не її. А втім, він не знав її почерку. Тепер немов переплуталося те, чого він боявся й на що сподівався, і в душу заповз легенький смуток, що її дзвінок, її прохання про дзвінок, таке нагальне, не сьогоднішнє. 19.10 — це може бути тільки вчора. Внизу на вулиці знову лупив відбійний молоток, але мовчання, яке він чув тепер, було гучнішим за відбійний молоток: її мовчання. Не його мовчання, яке, напевне, тішило б його, а її мовчання. А що, як подзвонити тепер? Щоб розбити її мовчання? Він сидів, поклавши руку на апарат. Ліжко було розстелене, але навіть не прим’яте. Нарешті він зібрався на силі. Пішов у душ... Таки кожна жінка, думав він, кожна, яку він обіймав, вважала, ніби її кохають, натомість кожна, в яку він справді закохувався, рано чи пізно казала йому, що він, як і всі чоловіки, не тямить, що таке кохання... Він стояв під шумливим душем, як раптом задзвонив телефон; на мить завагався, а потім вирішив: мився далі. Коли все-таки підняв трубку, бо апарат дзеленчав невпинно (він благав якусь мить, щоб зв’язок не зірвався...), серце йому аж гупало, а водночас раділо, в трубці лише тріснуло. Алло? Він стояв голий, як Адам, мокрий, і чекав, поки телефон подзвонить знову, й занімів від гупання серця. Він уже не міг уявити собі її голосу. Всупереч усім присягам ладний знову побачити її, він дивився на незакриті штори, тож, мабуть, могли бачити і його, але й далі стояв коло апарата, аж поки почув голос чоловіка, що чекав його, як і домовились, у вестибулі готелю.

Так, відповів він повільно, я йду.

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Я уявляю собі:

Своє життя з видатною актрисою, яку я кохаю, а до того ж даю їй підстави вважати, ніби я сліпий; наше щастя, зумовлене цим фактом.

Нехай її звуть Ліля.

Світ вважав це за найтяжчу форму божевілля, коли ми, щоб одружитися, стали під спалахи фотоапаратів — актриса і сліпий, люди давали цьому шлюбові (я читав це на їхніх обличчях, коли вони вітали нас) лише коротеньке літо й сумнівалися тільки в тому, хто з нас обох, Ліля чи Ґантенбайн, заслуговує, власне, співчуття.

Ми щасливі, як навряд чи буває щаслива подружня пара.

Я уявляю собі:

Ліля зраджує мене (якщо вжити це вкрай тупе слово) від самого початку, але не знає, що я це бачу, й радіє, мов дитина, коли я зустрічаю її в аеропорту, і то щоразу. Я чекаю її на оглядовій терасі, спираючись на чорний ціпок, з окулярами на обличчі, з жовтою нарукавною пов’язкою. Вона не махає мені рукою, йдучи в юрбі пасажирів, яких ведуть широким бетонованим полем, я, звичайно, теж не махаю. Щоб не вийти з ролі від радості. Я бачу добродія, що несе її пальто, а Ліля, роззираючись, тримає його під руку. Нарешті вона помітила мене! Я бачу. Потім вони зникають у залі митного контролю. Я ніколи не запитаю її, хто той добродій. Адже Ліля ніколи не згадає про нього, а я б не зміг пояснити, звідки я взагалі знаю про його існування, не зрікшись при цьому своєї ролі, а коли я запитував, як моя Ліля, збираючись у подорож, думає тягти усе своє добро: сумки, пальто, парасольку, журнал і все, що належить їй, вона запевняла, що завжди знайдеться хтось, хто допоможе дамі. Мені про це не треба турбуватися. Інколи митна перевірка тривала дуже довго. Ліля там нічого не могла вдіяти. Я любив чекати в аеропортах, мені подобалося дивитись на реактивні літаки, байдуже, йшов дощ чи ні, я залюбки слухав лункий гучномовець, який сповіщав, що світ сповнений цілей: Відень, Каїр, Штутгарт, Афіни, Бейрут, Бангкок, Токіо, Стокгольм, Лісабон, Каракас, Прага, Лондон, Нью-Йорк..: Перш ніж іти до зали митного контролю, я пересвідчувався, звичайно, чи все гаразд, ставав перед дзеркалом і зсував краватку трохи праворуч або ліворуч, щоб Ліля після перших надмірних привітань могла знову поправити її.

Звісно, мені калатало серце.

Інші люди, які разом з Лілею