Читати книгу - "Коханці юстиції"

користувалося не одне покоління галичан. Дівчина походила з другобіцьких міщан і у свої сімнадцять з половиною років уже починала вважатися перестарком. Звали її Бланка-Меланія, й ніщо інше так не приваблювало в ній Юліуса Ґродта, як посада її батька. Той був головним комендантом міського цвинтаря, чи, як сам себе врочисто титулував, «охоронцем Брами Некрополя». Ґродт відчитав у цьому цілком особливий натяк і без вагань запропонував Бланці-Меланії руку. Для неї то був ледь не останній диліжанс. Ще трохи — й до неї назавжди причепилася б напівглузлива етикетка старої діви. Сучасники характеризували її як створіння, до такої міри невиразне, покірне і з усім погоджене, що про якийсь власний її вибір не могло бути й мови. Вона взагалі не дозволяла собі висловлюватись, тим більше у батьковій присутності. Пропозицію Ґродта вона зустріла мовчанням і ледь помітним, хоч і різкуватим сіпанням повіки — здається, лівої.

Шлюбний обряд відбувся замалим не таємно. Так, наче головно про людське око й водночас дуже пильнуючи, щоб того ока не було забагато. Цей більше ніж стриманий стиль цілковито відповідав характерам обох суб’єктів угоди, їхній скритності, скромності та — правди ніде сховати — скупості. На весіллі, щоправда, таки заграв підпорядкований панові комендантові цвинтарний оркестр, але веселощів чомусь не побільшало.

Так почалося подружнє життя Юліуса Ґродта. Молода пара зникла за брамою відрізаної високим муром посесії — й на цьому, здавалося б, можна закінчувати всю цю недоісторію, а тлінним решткам замордованих служниць поволі розчинятися в забутті та неіснуванні. Але Той, що в Нього Юліус Ґродт перестав вірити на війні, вирішив по-іншому.

6

Протоколи судових засідань in causa[11] Юліуса Ґродта рясніють не тільки граматичними помилками, але й кричущими різночитаннями. Відчувається, як натужно хрипить і стогне судова машинерія, неспроможна порадити собі ні з літерою Закону, ні з його духом. Непорозуміння між латинськими, польськими, русько-литовськими й німецькими формулюваннями, що тут і там аж волають про себе і в невиннішій ситуації могли б зійти за дотепні вправи якихось протодадаїстів, є найпромовистішим свідченням тодішнього перехідного стану. На зміну Рес Публіці, сарматській та архаїчній, вривалася блискуча віденська Імперія, новочасна, масонська і просвічена. У кримінальному судочинстві це означало поворот до Терезіани, себто Constitutio Criminalis Theresiana[12] — вельми прогресивного уложення, смисловим стрижнем якого нарешті стали наукове знання, гуманістичні ідеали і практичний розум. На щастя для юристів, Терезіана in formali та quoad materiale[13] не в усьому поривала з хибними практиками середньовіччя і не зовсім у згоді з передовими поглядами цісарині-реформаторки зберігала в силі доволі безвідмовний інквізиційний принцип. Іншими словами, вирішальну роль у встановленні істини, як і раніше, відігравали тортури, серед яких найефективнішими вважалися лещата для рук і ніг, припалювання свічками, а також не в останню чергу — розтягування на т. зв. драбині.

До Юліуса Ґродта драбину було застосовано двічі.

Першого разу — коли він на суді відкинув усі звинувачення в серії жорстоких і навмисних, скоєних на теренах його приватної посесії вбивств. Звинувачення проти Ґродта було висунуто — увага! — «на піцтаві громацьких уявлінь а показань» (тобто насправді — чуток і пліток). Крім того, підсудність Юліуса Ґродта обґрунтовували його «фізіоґномічною особливостию monstrum rarissimum» та «обладаням ріжними книгами на французскім язику».

Неприємно здивований категоричною відмовою підсудного в зізнанні, високий суд після нетривалої наради вирішив піддати його випробуванню тортурами — «і хай Отец Наший милостию Своєю не даст правді утайнити си».

Приведена в дію драбина, що добре пам’ятала недавні катування карпатських розбійників, угорських фальшивомонетників та одного сирійського втікача, зробила своє — і від методичного розтягування суглобів Юліус Ґродт знепритомнів на двадцять восьмій хвилині екзекуції. За словами ката, це був незлий результат: мало хто з найвитриваліших делінквентів дотягував і до двадцятої хвилини.

Знову порадившися, судді вирішили, що з милосердя до підсудного вони перенесуть другий сеанс тортур на пополудень, і якщо той раптом зізнається, то вони ще подумають, чи стосувати драбину втретє. За кілька годин Ґродта знову розтягли на драбині. Цього разу кат частіше змінював її нахил, завдяки чому навантаження на суглоби то збільшувалося, то спадало. На двадцять третій хвилині, перш ніж удруге знепритомніти, Юліус Ґродт прохрипів своє зізнання. Судді зітхнули з полегкістю і, витираючи спітнілі чола напахченими хто кельнським, а хто й паризьким парфумом хустками, погодилися ласкаво, що третього сеансу не буде.

Наступного дня Юліус Ґродт повторив своє зізнання вже згідно з процедурою — в судовому залі, «свобідно», «без погрози катуваням і самого катуваня», «зо слезами на очу і велетезним каятям». (Здається, саме з тієї миті починаються спекуляції кількох присутніх у залі репортерів про неприродно синій колір його бороди. Один із них навіть означує його як «темне індиґо».) Відтак було оголошено засуд до смертної кари колесуванням (Raedern). Серед найпоширеніших різновидів страти воно йшло третім після повішення та відрубування голови і застосовувалося на «убійниках певних себе а лекковажних», і особливо у випадках злочинів «межи одружями». Юліус Ґродт цілком відповідав принаймні другому колесувальному критерію. Так у кожному разі вирішив суд.

Процес можна було би вважати доведеним до справедливого завершення. Єдина річ, яку недоз’ясували, була дата виконання кари. Чому правники шукали її значно довше, ніж тривав сам розгляд, мова ще йтиме.

7

Згідно з тими ж газетними звітувальниками реконструкція фатальних подій, що трапились у Ґродтовій посесії, виглядала загалом так.

Покидаючи вряди-годи свій дім задля якихось переважно господарських потреб, Юліус Ґродт залишав дружині ваговиту зв’язку з ключами від усіх приміщень. Проте у зв’язці був один ключ, який він, готуючись до від’їзду, завжди відокремлював і забирав із собою. То був ключ від т. зв. комори.

Втім одного дня дійшло до неминучого: Юліус Ґродт вирушив у дорогу, забувши той ключ узяти. Чи сталося це випадково, а чи того разу він надумав перевірити жінчину лояльність і залишив коморний ключ навмисне, думки репортерів розходяться. Річ у тому, що Бланка-Меланія не могла не звернути увагу на особливе ставлення чоловіка саме до того ключа. Колись на її запитання, чому він завжди бере його зі зв’язки, коли їде в дорогу, Юліус Ґродт, як звично небагатослівний, тільки промимрив: «Живіть і не питайте». Щоправда, в інших публікаціях та звітах цю фразу передано як «Не питайте і не входьте».

Цього вистачило, щоб надалі Бланка-Меланія постійно жила з думкою про таємницю комори. Тож коли вона зауважила, що цього разу ключ від комори залишився у зв’язці, то відразу почала нелегку й виснажливу боротьбу зі спокусою. Їй нестерпно