Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

4.2

 

Попереду промайнула червоно-жовта куртка Арголіна. Кольори імперії! Принц зобов’язаний їх носити, і байдуже, що серед природної зелені його помітно, як підсвічену мішень. За спадкоємцем рухався Гент, чий темно-коричневий костюм вдало зливався зі стовбурами. З огляду на те, що гілки в цьому лісі починали рости десь на висоті людського зросту, моя темно-зелена ельфійська тканина була помітнішою. Няв носив сірий одяг, що робив його схожим на тінь.

Намагаючись ступати якомога тихіше, ми майже наздогнали наших супутників, коли Арголін пропав. А через мить звідкись із-під землі долинув розпачливий крик, що переходив у хрип…

Я кинулася вперед, забувши про обережність, але полетіла на землю через підніжку брата. Він гепнувся поруч.

– Подивися туди! – прошепотів на вухо.

Я слухняно підняла голову, подумки готуючись скинути руку Нява і продовжити рятувальну місію.

Принц вже замовк. Натомість говорила зброя…

Здається, я охнула. Няв завбачливо затиснув мені рот, мабуть, чекаючи криків.

Ще чого!

Я заворожено дивилася на танець Смерті, розуміючи, що треба заплющити очі, інакше довіку бачитиму, як злітають і опускаються клинки, розкидаючи червоні бризки.

Гент був приречений. Він стояв спиною до дерева, а навколо нього кружляли шестеро з мечами наголо. На деяких лезах уже виднілися бурі смуги… Напевно, це виглядало красиво – витончений танець, у якому гартонець вів головну партію. Він був неймовірно швидкий і вмілий, його клинок літав як птах, відбиваючи два-три удари одночасно, тільки всі розуміли, що навіть найкращому людському воїнові не вистояти проти шістьох ельфів. Це не лісовики та кікімори. Тут кількість поєднувалася з якістю. Вбивча суміш!

Ми лежали, притулившись одне до одного, і я відчувала, як здригається брат, коли удари ельфів досягали цілі. Це не могло довго тривати. Крізь чисельні дірки в темно-коричневому одязі гартонця виднілася смаглява шкіра з патьоками крові, його рухи сповільнювались, обличчя блищало від поту. А я не могла відвести погляд, з жадібністю вбираючи всі деталі того, що відбувається…

Просвистіла стріла, вп’ялася в стовбур над головою Гента. Довговухі злагоджено відступили. Наступна стріла пробила гартонцю плече.

І знову свист…

– Не дивись! – Няв пригнув мою голову.

Я відчайдушно виривалася. Чомусь здавалося важливим спостерігати й далі.

Раптом брат завмер. Я теж – від несподіванки. А потім він прошепотів:

– Нас помітили. Ти тільки не рухайся, – і кинувся вбік.

Я хотіла зупинити його, сказати, що помирати – то лишень разом, але не змогла навіть пальцем поворухнути. Невже моє серце перестало битися? Ех, братику, даремно ти це затіяв… Краще б я зараз мчала по лісу. У тебе шансів вижити набагато більше… А бігати від ельфів марно. І навіщо тобі мій заплічних мішок?..

Легкі кроки пронеслися наді мною. Я затамувала подих і вдихнула повітря лише коли в очах потемніло. Переслідувачів не було чутно. Про всяк випадок я почекала з півгодини і вирішила: якщо ельфи залишили засідку, немає сенсу мучитися довше, бо ж довговухі можуть сидіти без руху кілька діб. Підняла голову. Озирнулася. Тиша й благодать…

Сльози потекли струмком. Не знаю, кого я оплакувала, але його дух напевно упокоївся задоволеним.

Я насилу змусила себе встати і підійти до того місця, де помер Гент. Дивно, його тіла там не було, тільки на світлому стовбурі дерева виднілися темні плями і дірка від стріли… Прибрали за собою, довговухі!

А ось і яма, в яку потрапив наслідний принц. Отвір невеликий, чешів до два в діаметрі. Я неголосно покликала:

– Арголіне!

Тиша…

Кілька палиць, зв'язаних стрічками для волосся, дна ями не знайшли., Камінь, кинутий вниз, плюхнувся у воду… Я знову трохи поплакала і рушила в бік, протилежний тому, куди втік брат. Якщо дуже пощастить, його жертва буде немарною…

Тіні довшали, зарості ущільнювалися. Продиратися крізь тісне сплетіння гілок молодих дерев було важко. І жодної галявини! Ґрунт під ногами м'яко пружинив, звисаючі ліани здавалися зміями… Хоча чому здавалися? Одна така товста зелена «мотузка» недвозначно поглянула на мене червоними очима з вертикальним розрізом зіниці і прошипіла:

– Крашшше вертайсся насссад…

А, може, мені це здалося… Але вперед я полетіла як на крилах, добре що тут знову переважали великі дерева. Якоїсь миті помітила дивні поглиблення в землі, позбавлені трав'яного покриву. Вони нагадували ями після викорчовування пнів, однак набагато меншого розміру. Хіба що…

Я уважно оглянула одну з них. Так і є – в стінках виднілося молоде коріння. Підріст викопували і?.. Не уявляю, що з ним робили потім.

Далі довелося йти набагато обережніше.

Напевно, варто було прислухатися до поради рептилії, нехай і примарної. Величезні стовбури вже стояли впритул, і тільки ледь помітна стежка бігла між ними. У якийсь момент я перестала дивитися вперед, зосереджено вирішуючи – ця стежина протоптана людьми (тьху ти, не-людьми) чи звіриною? В якому разі мені більше пощастить? І чи не краще звернути геть?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍