Читати книгу - "Шлях бойового мага, Andrii Noshchenko"

Був у мене один варіант, та я хотів лишити його на крайній випадок. Я міг спробувати своєю Маною Бога відфільтрувати їх кровоток. Та це було по-перше, небезпечно, адже я навіть уявити не міг, до яких це призведе наслідків, а по-друге, я не настільки їм довіряв, щоб показати свій головний секрет. Що ж до інших засобів, то жодних ідей мені на думку не спадало. 

Я відокремив аурою одну зелену погань і розтяв її на кілька частин. Вони ще посмикалися деякий час у конвульсіях, потім почорніли і розсипалися сірим порохом. Ну, механічно вбити можна. Але зважаючи, що в одній краплині крові їх були шалені тисячі, навряд чи цей метод міг стати дієвим навіть для одної людини. А їх було одинадцять. 

Я знову розлив партію ліків та повернувся до вивчення отрути. Цього разу я по черзі брав інгредієнти для алхімії, виділяв з них діючу речовину і обробляв нею зелених паскуд. Тисячі зразків і жодного позитивного результату. Я втрачав надію. 

Виготовлення ліків розтягнулася далеко за опівніч, та зрештою я мав тисячу триста склянок, котрі розділив між членами команди і ректором. Жоден з алхімічних інгредієнтів зі сховища не подіяв. Це як мінімум означало, що простим компонентом отруту не знищити, треба експериментувати зі складними, що потребувало великої кількості часу, адже мало безліч варіантів. 

Тут вистачить приблизно на рік кожному, - сказав я - не сумніваюсь, що за цей час знайду антидот, котрий остаточно вилікує вас.  А як же ти? - Раман помітив, що я не лишив собі жодної пляшки.  На мене не подіяло, - я похитав головою - здається, отрута заслабка для Бойових Предків. 

У останньому припущені я збрехав, та цього ніхто не помітив. Усі вже були раді, що хоч і з цими ліками, але вони будуть жити. 

То рушаймо? - запитав я Рамана. 

Ректор сів на козли і ми рушили у нічній темряві далі. Я ліг відпочити на лавку і просто заплющив очі, щоб мене ніхто не чіпав. Що може руйнувати білок у людському тілі? Температура… ні, ця зараза мала ту ж саму температуру, що і кров жертв. Кислоти, луги солі… теж ні, це неорганічні сполуки, а гидота рухалася і мала щось, схоже на ауру. Радіаційне випромінювання? Та ні, то вже дуже дивна теорія…. Дідько, та що ж воно таке? 

Я зазирнув свідомістю до сховища, де лежали дві камʼяні брили та наблизилися до тої, що була репнутою. Стало цікаво, що ж там всередині. Всередині була людська стопа. Ті ж самі жовті кістки з візерунком зелених жил. Це частини одної людини? Якщо так, то скільки ж іще таких брил на континенті? Чи навіть у імперії? Десять? Двадцять? І взагалі, як вони, ці кістки, опинилися всередині каменя. Я дуже хотів розламати брилу, щоб роздивитися ті кістки зблизька, та не міг зробити того у сховищі, а витягнути цю штуку на поверхню - то влаштувати ще одну катастрофу. На такий вчинок я не міг піти заради простої цікавості, навіть якщо це могло дати підказку щодо виготовлення антидоту. 

Я стрімко сів на лавці. Я знаю ще одну людину з візерунками на кістках. То я сам! І, хоча мої візерунки мали структуру і були геометрично вивірені, та це лише наслідок тих правил, за якими я використовую свою ману. Мана, дідько! Мана монстрів, наприклад, смертельна для людей, і теж в глобальному сенсі руйнує білкові молекули розжарюючись у тілі людини до кількасот градусів. То, може, ті зелені візерунки, то якесь правило невідомого мені виду мани? Що взагалі є мана? Вона має своє фізичне втілення до взаємодії з колами мани мага? Моя Мана Бога, мана монстрів точно мають. А людська? Її я не відчував, от у чому проблема, тому і не міг вивчити.  Але, якщо допустити, що ця зелена гидота то якийсь вид мани, то чи можна її зруйнувати? 

Раман! Є дурнувате питання. 

Ректор на козлах сіпнувся від несподіванки. 

Слухаю.  Ману, як фізичний обʼєкт, можна зруйнувати?  Теорія магії каже що ні, лише перетворити… Раз так… Народ! - вигукнув я гучно, так, щоб по прокидалися ті, що спали - У мене для вас гарна новина. Ви не помрете. За моїми попередніми висновками, у вас отруєння чужорідною маною, на кшталт мани монстрів. Тож, є навіть варіант здихатися від неї, ставши архімагом!  Щоооооо?! Капітан, та ви хоч уявляєте собі, що таке стати архімагом?! На це хіба один з мільйонів магів здатен!  Ой - ой - ой, одразу ж соплі розпустили! Ну, то я дам вам рецепт ліків, він досить простий, будь який алхімік другого класу вам його зварить, і живіть усе життя так! Скиглики!!!

Я злий сів на лавку. Що за люди? Здаються, навіть не спробувавши. Теж мені, непідйомна задача. Архімаг силою дорівнював Богу Війни вищого ступеня, я сподівався у майбутньому підкорити обидва ці щаблі. 

Хоча, а чи не допоможуть мої кола з рунами? Ману монстрів вони легко перетворювали на мою власну…. Ні, не буду поки що нічого їм казати, нехай мучаться, ось! Я заплющив очі і вдав, що сплю. 

За кілька днів подорожі ми здолали половину шляху до Льготе і зупинилися перепочити на день у невеличкому містечку при дорозі. Ну як перепочити… Недалеко було слабеньке підземелля, а в мене була ідея, тож все сталося якомога краще. 

Капітан! Ви справді хочете загнати нас у підземелля перед самим турніром? 

Обуренню команди, здавалося, не було меж. 

Не хвилюйтеся, пігулок відновлення у мене на усіх вас вистачить!  Ректоре, ну хоч ви йому щось скажіть. 

Раман байдуже знизнув плечима. 

Він вас тренує, не я. То чому ви до мене плакатись біжите?  Народ! - скомандував я жорстко - два місяці тому я обіцяв вам полювання на монстрів. Тож обирайте - або ми зараз йдемо у підземелля, або ви бʼєтеся зі мною. Та цього разу я лагідним не буду! 

Народ цілком справедливо вирішив, що перший варіант значно перспективніший, тож усі хутко рушили у бік підземелля. На вході я показав золоту табличку гільдії авантюристів, тож пустили нас без проблем. Жоден з магів ще не бував у підземеллі, тож озиралися усі з острахом навіть на першому рівні. Ні, то не цікаво, вирішив я. 

Ходімо, нічого тут робити. - я аурою розігнав монстрів першого класу і повів усіх до переходу на нижні рівні.