Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"

Глава 9

Залитий м’яким світлом світанку, ліс зустрічав їх ранковим подихом прохолоди. Дерева, що стояли на сторожі мовчазної гущавини, здавалися велетнями, які навіки охороняють свої таємниці. Кожен крок по вузькій стежині лунав у тиші, мов дзвін віддаленого дзеркала, яке виблискувало невідомо де, у самому серці забутих земель.

Юна йшла попереду, рухаючись впевнено і швидко. Її обличчя, яке завжди було на виду, здавалося загостреним від внутрішнього неспокою. Світле волосся, зібране у недбалий хвіст, сяяло під першими променями сонця, мов срібло. Сіро-зелені очі, наче застиглі в серпанку далекого моря, тепер блищали зосередженістю. Дівчина була вся в думках про майбутнє, і кожен новий крок лише підтверджував її рішучість.

Джун йшов позаду, уважно дивлячись на її постать. Він відчував, як холодний вітер обдуває його щоки, але тепло, що виходило від Юни, ніби притягувало його, змушуючи йти за нею без вагань. Хоча вони багато чого ще не знали один про одного, вже була якась невидима нитка, що зв’язувала їх. Він не міг цього пояснити, але знав: тут, у цих непролазних хащах, усе стане зрозуміло.

— Ми скоро будемо на місці? — запитав він, порушуючи тишу, яка так довго оточувала їх подорож. Його голос пролунав трохи глухим, наче поглинений вологим повітрям.

— Так, — Юна зупинилася, оглядаючи невисокий пагорб попереду. — Це тут, за цим підйомом. Там повинно бути озеро… і в ньому... те, що ми шукаємо.

Джун підняв погляд на пагорб і вдихнув глибше. Озеро, про яке говорила дівчина, завжди здавалося йому легендою, тією загадкою, яка існувала лише в казках. Але тепер він знав, що ця легенда була набагато ближчою до правди, ніж будь-хто міг уявити.

Вони рушили далі, залишаючи за собою спокійний ліс. Стежина ставала крутішою, а повітря — важчим. Кожен крок вимагав зусиль, але Юна не зупинялася. Її внутрішня сила підштовхувала вперед, ніби невидима мета завжди маячила перед нею.

— Ти впевнена, що це озеро є? — знову запитав Джун, трохи важко дихаючи від підйому.

— Я не просто впевнена, — відповіла вона, не обертаючись. — Я бачила його. У своїх снах.

Слова, що вийшли з її вуст, змусили Джуна насторожитися. Вона неодноразово згадувала про свої видіння, про сни, які вели її до цієї мети. Але тепер, коли вони були так близько, це звучало ще тривожніше. Він чув про магічні сни, які іноді траплялися з людьми, що володіли даром, але ніколи не вірив у їхню реальність.

— Це місце... має зв’язок із тобою, чи не так? — запитав він, намагаючись зрозуміти більше.

Юна на секунду замовкла, наче зважувала, чи варто ділитися своїми думками. Потім вона зупинилася і повернулася до нього.

— Так, — коротко відповіла вона, дивлячись прямо йому в очі. — Але я не знаю, чи це зв’язок допоможе нам, чи навпаки... може стати нашою загибеллю.

Її слова звучали загрозливо, але в них відчувалася прихована правда. Те, що вони шукали, могло бути не тільки відповіддю на всі їхні запитання, але й пасткою.

Коли вони нарешті піднялися на пагорб, перед ними відкрився неймовірний вид. Невелике озеро, спокійне, мов дзеркало, розкинулося внизу. Його поверхня відбивала небо, в якому блукали кілька хмар. Але Джун одразу відчув, що щось було не так. Вода озера мала незвичний колір — вона була темною, майже чорною, як нічне небо без зірок. Наче цей спокій був лише зовнішнім прикриттям для того, що ховалося на глибині.

Юна підійшла до краю пагорба і зупинилася, вивчаючи озеро з занепокоєнням. Вона мовчки дивилася на його поверхню, ніби щось очікувала. Джун підійшов до неї, уважно дивлячись на воду, але нічого не бачив.

— Що ти бачиш? — запитав він тихо, намагаючись зберегти спокій.

— Це не просто озеро, — прошепотіла вона, ніби боялася зруйнувати якусь невидиму рівновагу. — Це місце, де все починається... і де все може закінчитися.

Її голос лунав, як передвісник бурі. Джун не на жарт злякався, але мовчки підійшов ближче до неї, дивлячись у глибини темної води, ніби сподіваючись побачити щось, що ховалося в її тінях.

Юна стояла на краю пагорба, завмерши в мовчазному спогляданні озера, яке розкинулося перед нею. В її погляді читалася тривога й непевність. Вода озера, темна і глибока, відбивала лише відблиски сонця, але здавалося, що під її поверхнею ховається щось незвідане й небезпечне. Джун, стоячи поруч, також вдивлявся в це непрозоре дзеркало, але не міг побачити нічого, окрім власного відображення.

— Як давно ти бачила це озеро у своїх снах? — порушив він тишу, намагаючись зрозуміти, що відчувала дівчина.

Юна, мовби прокинувшись зі своїх думок, перевела на нього погляд. Її очі, сіро-зелені, мов буря на горизонті, блищали тривогою.

— Вже кілька місяців, — зітхнула вона. — Щоразу воно з’являлося однаковим. Спокійним, але всередині... всередині цього спокою я відчувала щось інше. Щось, що наближається.

Джун уважно слухав її, вдивляючись у зморшки на її чолі, що з’явилися від напруги. Світле волосся Юни ледь колихалося під легким подихом вітру, але вона не здавалася зворушеною тим, що відбувалося навколо. Її думки були зосереджені виключно на озері.

— Що саме ти бачила? — наполягав Джун, намагаючись зрозуміти, які жахи переслідують її у снах.

Юна на мить замовкла, спробувавши зібрати свої думки. Її голос був тихим, майже пошепки, коли вона почала говорити.

— Спочатку я думала, що це просто вода, — почала вона. — Але кожен раз, коли я наближалася до нього уві сні, воно ставало іншим. Ніби вода жива. Ніби вона має власну волю. Я бачила, як щось темне виривається з його глибин. Це було схоже на тінь, але вона мала форму... форму, яку я не могла розпізнати.

— Може, це просто страх? — припустив Джун, намагаючись знайти логічне пояснення її видінням. — Твої сни можуть бути лише відображенням твоїх тривог.

— Ні, — впевнено відповіла вона. — Це не страх. Це реальність. Це озеро — не просто вода. Це двері.

Джун здригнувся від цих слів. Двері. Це звучало дивно, але водночас вражаюче правдиво. Він подивився на озеро ще раз, намагаючись знайти ознаки того, про що говорила Юна. Але зовнішньо нічого не змінилося. Вода залишалася спокійною, майже заспокійливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍