Читати книгу - "Місто дівчат"

що забув. Зазвичай я обережніший. А цього разу чомусь повівся необачно. Не схоже на мене.

— Ой, я ж принесла рушник! — сказала я, сягнувши рукою до торбинки, вдячна, що мала причину хоч щось зробити.

Але плями не було. Жодної краплинки крові. (Напевно, я вже пробила все, що треба, коли їздила малою на конях. Дякую, мамо!) На щастя, мені не дуже й боліло.

— А тепер, Вівіан, — він вирішив дати мені вказівки, — наступні два дні не купайся, щоб туди не проникла інфекція. Митися можеш, але просто підмивайся — у ванні не лежи. Якщо матимеш якісь виділення чи неприємні відчуття, скажи Ґледіс або Селії — вони пояснять тобі, як підмиватися оцтом. Але ти велика, сильна, здорова дівчинка, тому не думаю, що тебе спіткають якісь клопоти. Сьогодні ти добре впоралася. Я тобою пишаюся.

Я уявила, як він дає мені льодяника.

Поки ми вдягалися, лікар Келлоґґ теревенив про те, яка гарна погода надворі. Чи я бачила місяць тому, як у Ґремерсі-парку цвіли півонії? Ні, відповіла я, бо місяць тому я ще навіть не жила в Нью-Йорку. Що ж, тоді я повинна звернути увагу на півонії наступного року, наполіг він, бо вони так швидко відцвітають. (Може, то був аж надто прозорий натяк на те, що я теж «швидко відцвіту», але не приписуймо лікарю Келлоґґу аж такого таланту до поезії чи красномовства. Гадаю, йому просто подобалися півонії.)

— Ходімо я проведу тебе, каченятко, — сказав він і повів мене вниз по сходах, через вітальню, всіяну мереживними серветками, і до службового входу. Минаючи кухню, він узяв зі стола конверт і простягнув його мені:

 — На знак моєї вдячності, — мовив він.

Я знала, що всередині гроші, тому не могла його взяти.

— О ні, Гаролде, я не можу, — відповіла я.

— О ні, ти мусиш.

— Ні, я не можу, — не відступала я. — Не можу — і все.

— Але я наполягаю.

— Але я не можу.

Маю сказати, що я відмовлялася не тому, що не хотіла, аби мене вважали повією. (Не будь про мене аж такої високої думки!) Ішлося радше про твердо засвоєну ґречність.

Розумієш, мої батьки щотижня передавали для мене гроші (тітка Пеґ видавала їх мені кожної середи), тому гроші лікаря Келлоґґа справді були зайві. Крім того, якийсь пуританський голос у моїй голові нашіптував, що я не заробила цих грошей. Я не дуже тямила в сексі, та все ж мені було важко уявити, що я подарувала тому чоловікові невідомо яке задоволення. Дівчина, яка лежить горілиць, витягнувши руки по швах, і ворушиться хіба для того, щоб атакувати чоловіка своїми губами, тільки-но він розтулить рота — з такою в ліжку не дуже порозважаєшся, еге ж? Якщо вже брати гроші за секс, то годилося б зробити щось таке, за що варто заплатити.

— Вівіан, я вимагаю, щоб ти це взяла, — сказав він.

— Гаролде, я не візьму.

— Вівіан, я наполегливо прошу, щоб ти не влаштовувала сцени, — насупився він і силою всунув мені до рук конверт.

Я ж так хотіла відчути небезпеку і збудження від рук лікаря Гаролда Келлоґґа — от ця мить і настала, з іншим мені не пощастило.

— Ну гаразд, — відповіла я і взяла конверт.

(Як вам таке, мої благородні предки? Гроші за секс — і отак з першого разу!)

— Ти дуже мила дівчина, — мовив він. — І прошу тебе, не хвилюйся: твої груди ще встигнуть наповнитися.

— Дякую, Гаролде, — сказала я.

— А щоб вони швидше виросли, пий двісті грамів маслянки на день.

— Дякую, так і робитиму, — відповіла я, не маючи ані найменшого наміру пити щодня по двісті грамів маслянки.

Я вже зібралася виходити, та раптом відчула, що таки мушу його дещо запитати.

— Гаролде, — сказала я, — а можна поцікавитися, що ви за лікар?

Я припускала, що він або гінеколог, або педіатр. Хоча більше схилялася до педіатра. Мені просто хотілося перевірити, вгадала я чи ні.

 — Ветеринар, моя люба дівчинко, — відповів він. — А тепер я прошу тебе передати мої найтепліші вітання Ґледіс та Селії. І не забудь помилуватися півоніями наступної весни!

Я летіла вулицею й вила від сміху.

Забігла у дайнер, де на мене чекали дівчата, і, не давши їм мовити й слова, заверещала:

— Ветеринар? Ви послали мене до ветеринара?

— Ну як? — спитала Ґледіс. — Боліло?

— Він ветеринар! А ви казали, що лікар!

— Лікар Келлоґґ і є лікарем! — заперечила Дженні. — Тож його так і називають — лікар Келлоґґ!

— Таке враження, що ви мене, як ту кішку, на стерилізацію відправили!

Я впала на диванчик поруч із Селією, з полегшенням притулившись до її теплого тіла. А моє власне тіло штормило від сміху. Я вся тремтіла, від голови до п’ят. Почувалася дикою і невгамовною. Мені здавалося, що моє життя щойно розлетілося на кавалки. Мене охопила радість, збудження, огида, зніяковіння й гордість; від цього всього паморочилося в голові, та відчуття було фантастичне. Післясмак був у сто разів чудесніший за сам акт. Я повірити не могла в те, на що наважилася. Здавалося, що свою вранішню сміливість — зайнятися сексом із незнайомцем! — я позичила в когось іншого, та водночас я почувалася собою — справжньою, як ніколи.

І це ще не все: обвівши поглядом дівчат за столом, я відчула таку глибоку вдячність, що мало не розплакалася. Як прекрасно, що дівчата біля мене! Мої подружки! Найвірніші приятельки на світі! Найвірніші приятельки, з якими я познайомилася якихось два тижні тому — окрім Дженні, яку зустріла позавчора! Я так їх усіх любила! І вони чекали на мене! Я була їм небайдужа!

— Ну то як воно було? — запитала Ґледіс.

— Добре. Усе було добре.

Переді мною лежала гірка холодних млинців, що їх я не доїла вранці. Я накинулася на них так, ніби мала вчинити над ними розправу. Руки мої трусилися. Господи, та я ще ніколи не була така голодна! Мій голод був як бездонна бочка. Я вмочувала млинці в сироп і запихала їх до рота один за одним.

— Тільки він цілий час каркає про свою жінку! — сказала я, настромлюючи млинця на виделку.

— Ще й як! — мовила Дженні. — Терпіти його не можу через це!

— Та він тюхтій, — сказала Ґледіс. — Але чоловік він добрий, а це головне.

— А тобі боліло? — озвалася Селія.

— Ти знаєш, ні, — відповіла я. — І навіть рушничок не пригодився.

— Тобі пощастило, — сказала Селія. — Дуже пощастило.

— Не можу сказати, що то було весело, — мовила я. — Але не так уже й нудно.