Читати книгу - "Місто дівчат"

Добре, що все вже позаду. Напевно, є й інші способи втратити цноту.

— Усі інші способи гірші, — сказала Дженні. — Повір мені Я всі перепробувала.

— Я так горджуся тобою, Віві, — мовила Ґледіс. — Сьогодні ти стала жінкою.

Вона підняла чашку кави, наче щойно виголосила тост, і я стукнулася з нею своєю склянкою води. Обряд посвячення ще ніколи не здавався таким справжнім і радісним, як тієї миті, коли я цокнулася з Ґледіс — керівницею танцювальної трупи.

— Скільки він тобі дав? — поцікавилася Дженні.

 — Ой! — зойкнула я. — Мало не забула!

Я витягнула з торбинки конверт.

— Краще ти відкрий, — я простягнула його тремтячими руками Селії — та розірвала конверт, вправно перелічила купюри й оголосила: «П’ятдесят доларів!».

— П’ятдесят доларів! — запищала Дженні. — Він завжди дає двадцять!

— То на що ми їх витратимо? — запитала Ґледіс.

— Треба придумати щось особливе, — сказала Дженні Мені аж на душі відлягло, бо дівчата вважали ці гроші «нашими», а не тільки моїми. Поганий присмак переступу розвіявся, якщо ти розумієш, про що я. А відчуття дружби зміцніло.

— Хочу з’їздити на Коні-Айленд! — сказала Селія.

— Нема часу, — відповіла Ґледіс. — О четвертій нам треба бути в «Лілеї».

— Є час, — заперечила Селія. — Ми швиденько. З’їмо по гот-доґу, подивимося на море і відразу назад. Візьмемо таксі. Ми ж маємо гроші, хіба ні?

 Тож ми поїхали на Коні-Айленд, опустивши шибки в таксі — курили дорогою, сміялися і пліткували. День випав найтепліший за все літо. Небо було сліпучо-блакитне. Я сиділа на задньому сидінні, втиснувшись між Селією та Ґледіс, а Дженні спереду щебетала з водієм — той повірити не міг своєму щастю: щойно в його таксі впурхнула ціла зграя кралечок.

— Ну у вас і фігурки, дівчатка! — сказав він, а Дженні відповіла: «Ой, перестаньте з нами загравати, містере», але видно було, що їй сподобався його комплімент.

— А тобі не шкода місіс Келлоґґ? — запитала я Ґледіс, відчуваючи легкий докір сумління за свій ранковий вчинок. — Ну, через те, що ти спиш із її чоловіком? Чи не треба її шкодувати?

— Не будь аж така совісна! — відповіла Ґледіс. — Бо так ти вічно себе гризтимеш!

Боюся, на тому наші моральні страждання закінчилися.

Тему було закрито.

— Наступного разу я хочу з кимось іншим, — мовила я. — Думаєте, я зможу когось знайти?

— Тільки пальцем кивни, — сказала Селія.

Коні-Айленд був залитий сонцем, яскравий, веселий. Набережною гуляло повно галасливих сімей, молодих пар і невгамовних дітлахів, які поводилися так само навіжено, як я почувалася. Ми розглядали вивіски з рекламою паноптикумів. Побігли на пляж і намочили у воді ноги. Їли зацукровані яблука й лимонне морозиво. Сфотографувалися із силачем. Накупили м’яких іграшок, листівок і сувенірних люстерок. Я купила Селії милу солом’яну торбинку з понашиваними мушлями, іншим дівчатам — окуляри від сонця, а ще заплатила за таксі назад до центру — і з тих грошей, що їх дав мені лікар Келлоґґ, у мене залишилося ще цілих дев’ять доларів.

— Ще й стейк на вечерю з’їси! — сказала Дженні. Ми ледве встигли на пообідню виставу в «Лілеї». Олів мало не впала в істерику від хвилювання, що артистки пропустять виступ: накручувала кола навколо дівчат і кудкудакала, як їм бракує спритності. Але ті відразу пірнули у гримерки й за кілька хвилин вискочили звідти — сам шик у блискітках і страусовому пір’ї. Тітка Пеґ теж, звісно, була на місці. Вона поцікавилася, мовби між іншим, чи в мене гарно минув день.

— Дуже! — відповіла я.

— То й добре, — сказала вона. — Веселися, поки молода.

Перед виходом на сцену Селія стиснула мою долоню. Я вхопила її за руку й нахилилася ближче до її краси.

— Селіє! — прошепотіла я. — Я досі не можу повірити, що втратила сьогодні цноту!

— Ти за нею точно не шкодуватимеш, — відповіла вона.

І знаєш що?

Вона казала чисту правду.

Розділ сьомий

Так воно все й закрутилося.

Після посвяти мені хотілося весь час бути там, де був секс, — а Нью-Йорк здавався мені синонімом сексу. Я мала стільки всього надолужити. Купу років згаяла в нудоті й тепер сказала собі, що більше ніколи не нудьгуватиму, ані години!

А як багато треба було вивчити! Я хотіла, щоб Селія навчила мене всього, що сама знала: про чоловіків, про секс, про Нью-Йорк, про життя. І Селія охоче погодилася. Відтоді я вже не була служницею Селії (принаймні не тільки її служницею) — я стала її спільницею. Тепер не лише Селія приплентувалася додому п’яна посеред ночі після шалених гульок у місті — тепер ми верталися з нею удвох: п’яні, посеред ночі, після шалених гульок у місті Того літа ми разом ходили шукати пригод на свої голови й ніколи не мали з тим жодного клопоту. Якщо ти гарненька дівчина й шукаєш пригод у великому місті — довго шукати тобі не доведеться. А якщо вас таких дві — гарненькі дівчата, які шукають пригод, — то пригоди самі підстерігатимуть вас на кожному розі. Саме цього нам і хотілося. Ми із Селією просто шаленіли від розваг. У нас був ненаситний апетит — не тільки до хлопців та чоловіків, а й до їжі, коктейлів, божевільних танців і музики, від якої хочеться курити цигарку за цигаркою й реготати, закинувши голову назад.

Деколи інші танцюристки й артистки йшли гуляти разом із нами, але мене й Селію їм не вдавалося наздогнати. Якщо одна з нас пасла задніх, друга набирала темп. Часом мені здавалося, що ми стежимо одна за одною, аби здогадатися, що робити далі, бо зазвичай ми уявлення не мали, що далі, а точно знали лиш одне: нам хочеться ще розваг. По-моєму, найсильніше нас штовхав уперед спільний страх нудьги.

Кожен день мав у собі сотню годин, і треба було якось заповнити кожну з них, інакше ми померли б від нудоти.

Словом, того літа ми вибрали собі єдине заняття: дуріти й пустувати. І віддавалися йому з невтомністю, що й досі вражає мою уяву.

Коли я думаю про те літо 1940 року, Анджело, то уявляю Селію Рей і себе як дві чорнильні цятки похоті, які пливуть у неоновому присмерку серед тіней Нью-Йорка у безперервному пошуку пригод. А коли намагаюся його детально пригадати, усе зливається в моїй пам’яті в одну нескінченну, гарячу, спітнілу ніч.

Щойно закінчувалися вистави, ми із Селією переодягалися у вузесенькі, мов ті стеблинки, вечірні сукенки і стрімголов летіли до міста — пірнали в нетерплячі вулиці, певні, що вже встигли пропустити щось важливе й веселе: мовляв,