Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Розділ

Лукар знову звірив геолокацію на телефоні. Вони йшли вже понад двадцять хвилин. Машину він залишив навмисно — зайва увага їм зараз ні до чого. Нарешті карта показала, що до місця залишилося менш як сто метрів. Ще кілька кроків — і перед ними замерехтіла яскрава неонова вивіска: «НЕМО».

Ділан, побачивши її, пирхнув зі сміху.

— Схоже, твоя відьма фанатка мультиків.

— Дуже смішно, — пробурмотів Лукар, втупившись у двері.

Клуб «НЕМО» розташовувався у підвальному приміщенні. Сходи вниз були підсвічені м’яким блакитним світлом, створюючи ефект занурення у глибини океану. Всередині їх зустріла густа атмосфера морської тематики.

Стеля була розписана так, ніби над головою простягався безкраїй океан із силуетами дельфінів і китів. Уздовж однієї зі стін розтягнувся величезний акваріум, у якому плавали екзотичні риби й медузи, а неонове підсвічування створювало дивне відчуття підводного світу. На стінах висіли картини напівоголених русалок із загадковими усмішками, а між столиками, схожими на корабельні бочки, стояли високі дерев’яні стільці з різьбленими якорями.

Але найбільше увагу привертали офіціантки. Вони були одягнені у короткі сині сукні з білими вставками, що нагадували костюми матросів. На грудях — золотисті ґудзики та нашивки у вигляді якорів, а на головах — маленькі безкозирки, прикрашені стрічками. Деякі дівчата носили панчохи в біло-синю смужку, а інші — короткі спідниці, що ледь прикривали стегна. Взуття теж підтримувало стиль: чорні лаковані туфельки з ремінцями або високі чобітки на шнурівці.

За барною стійкою стояв молодий чоловік у білій сорочці з розстебнутим коміром і підтяжками, що тримали темно-сині штани. Його рукави були недбало закочені, а на зап’ясті виблискувала татуйована хвиля. Він кинув на хлопців швидкий оцінюючий погляд, проте нічого не сказав, продовжуючи змішувати коктейлі.

Лукар вдихнув густий аромат солоного повітря, що змішувався з запахами алкоголю та слабким димом кальяну. Він озирнувся навколо, відчуваючи, як усередині наростає напруга. Десь тут мала бути людина, яку вони шукали.

— Ну що, пірнаємо? — запитав Ділан, ухмильнувшись.

Лукар мовчки кивнув і зробив перший крок углиб цього підводного світу.

Лукар підійшов до барної стійки й, не витрачаючи часу на зайві формальності, сказав:
— Я шукаю Кейт.

Бармен підняв голову й кілька секунд зневажливо дивився на нього. Його темні очі ковзнули від Лукара до Ділана, ніби оцінюючи, ким вони є і що їм тут потрібно. Легка усмішка з’явилася на його губах, але вона була позбавлена тепла.

— Сідайте за столик і робіть замовлення, — нарешті промовив він, протираючи склянку чистим рушником. — Кейт підійде пізніше.

Лукар стиснув щелепи, відчуваючи, як всередині закипає невдоволення. Він не любив, коли йому доводилося чекати. Але сперечатися зараз не мало сенсу. Він глянув на Ділана, і той ледь помітно знизав плечима.

— Гаразд, — кивнув Лукар і розвернувся, щоб знайти вільний столик.

Заклад був не надто переповнений, але майже всі відвідувачі виглядали так, ніби знали одне одного. Їхні погляди, швидкі, оцінюючі, ковзнули по новачках і повернулися до своїх розмов. Лукар відчув, що вони потрапили в місце, де кожен зайвий рух привертає увагу.

— Ну що ж, — пробурмотів Ділан, опускаючись на стілець. — Подивимося, хто така ця Кейт

Лукар і Ділан сіли за столик у кутку, з якого добре було видно і барну стійку, і вхідні двері. Атмосфера клубу повільно затягувала їх, немов підводна течія — приглушене світло, глибокий бас музики, що віддавався у грудях, і запах алкоголю, змішаний із солонуватим ароматом моря.

— Два пива, — кинув Ділан офіціантці, не роздумуючи.

Дівчина з рудим волоссям, зібраним у високий хвіст, швидко записала замовлення й зникла серед столиків.

Час тягнувся нестерпно довго. Лукар сидів, напружено постукуючи пальцями по дерев’яній стільниці. Він стежив за кожним рухом у приміщенні, відзначаючи нових відвідувачів, поглядаючи на бармена, який більше не звертав на них уваги.

Минуло двадцять хвилин. Потім тридцять. Пиво було випите, а Кейт так і не з’явилася.

— Щось довго, — пробурмотів Ділан, поглядаючи на Лукара.

— Ще трохи, — прохрипів той, стискаючи пальці в кулак.

Пройшла година. Внутрішнє нетерпіння Лукара росло. Його природа брала гору, і чекати більше він просто не міг. Від природи перевертні не мали терплячості — це була їхня слабкість і сила одночасно. Лукар відчував, як його тіло напружується, ніби готове до стрибка. Щелепи зціплені, серце гупає в грудях.

— Мене це задовбало, — нарешті пробурчав він, піднімаючись зі стільця.

Ділан зітхнув, відставляючи порожній кухоль.
— О, нарешті. Я вже почав думати, що ти вдавиш у собі всю цю лють і вибухнеш.

Лукар проігнорував його сарказм і рішуче рушив до бармена.

Лукар рішуче попрямував до барної стійки, більше не маючи наміру чекати. Його кроки були важкими, напруженими, і навіть музика клубу не могла заглушити відчуття наростаючої загрози, яке він випромінював. Ділан залишився за столиком, не втручаючись, хоча спостерігав за ним із цікавістю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍