Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Коли я знову націлився, її хвіст різко хльоснув мене. Постріл. Удар. Удар був такий потужний, що мій енергетичний щит зник миттєво, а броня прогнулася, продавлюючи мені груди. Я почув хрускіт ребер, і відлетів на метрів 30. Мене пронизав різкий біль, але аптечка скафандра вприснула щось мені в шию і стало легше…

Рушниці ніде не було, я піднявся на ноги і побіг до маяка, але тварюка не відствала перебираючи усіма лапами, шкутильгала за мною. За нею залишався рів, схоже, я її все-таки зачепив.

До маяка залишилося зовсім небагато. І ось, коли я майже досягнув його, небо розрізав промінь прожектора, і мене раптом охопило відчуття невагомості, як тоді на озері — я телепортувався на корабель. Симуляція завершилася.

Лежачи на спині, я не міг поворухнутися. Рос підійшов до мене, його тінь закрила світло.

— Думаю, на сьогодні досить, — сказав він, простягаючи руку. — Ти непогано справився. Чудовою була ідея не користуватися ліхтарями скафандра.

— Ліхтарями? — перепитав я. — Мені геть вилетіло з голови.

—  Гаразд, іди приведи себе до ладу і зустрінемося за 20 хвилин в їдальні. — Рос пішов в перед, а я ледве переставляючи ноги, пішов за ним. Нестримний голод знову охопив мене.

***

Я втягнув останній ковток, третього енергетичного коктейлю й поставив склянку поруч з горою порожніх тарілок. Стіл нагадував місце грандіозного бенкету, хоч сидів за ним тільки я. Нарешті наївся — те, що треба після тренування в симуляції.

Навпроти мене сидів Рос. Сержант, здавалося, зовсім не помічав моїх харчових подвигів. Він був поглинутий своїм келихом рому, який повільно крутив у руках, інколи пиваючи маленькими ковтками. Його обличчя залишалося непроникним, але погляд ховав щось глибше. Відсутній, похмурий, він нагадував людину, яка бачила більше, ніж мала б.

— Як ти познайомився з професором Куком і чому вирішив доєднатися до його команди? — запитав я, щоб порушити мовчання, яке почало давити.

Рос підвів на мене погляд, затримався на кілька секунд наче вагаючись і, не поспішаючи, зробив ковток.

— Колись я служив у Зоряному флоті. 

Його голос звучав важко, наче кожне слово пробивалося крізь товщу часу. Він відставив келих убік і спрямував погляд у нікуди, вдаючись у спогади:

— Був звичайним кадетом, молодим і амбітним, як усі. Мріяв про пригоди, міжзоряні подорожі, відкриття нових світів... Але це все були ілюзії. Реальність виявилася жорстокішою.

Він зітхнув, провів рукою по татуюванню на передпліччі.

— Після шести років служби, мене перевели на флагман флоту Співдружності. Там я познайомився з своєю дружиною, вона була неймовірним пілотом штурмовика. Нас направили в протилежній кінець галактики. Завданням флоту було "заспокоїти" кілька колоній на кордоні, які проголосили незалежність. Ми гадали, що наша поява змусить їх здатися. Але вони зустріли нас вогнем.

Його голос став глибшим, він зробив черговий ковток:

— Їхня оборона була відчайдушною, наче вони знали, що це їхній останній бій. Ми втратили третину кораблів, хоч наші сили значно переважали їхні. А потім почалися довгі роки партизанської війни. Вони чіплялися за кожну планету, за кожен метр своєї землі.

Рос зробив паузу, піднісши до рота келих, але так і не випив.

— Останню планету ми тримали в облозі майже місяць. Щоденні планетарні бомбардування, повна перевага в повітрі та на землі. Висаджуючи сотнями  тисяч солдат  і всерівно несли великі втрати. За ту кампанію я похоронив багатьох побратимів, та і сам, не раз був за крок від смерті. Врешті-решт надійшов наказ. Використати "Судний день".

Я відчув, як повітря між нами стало важчим.

— "Судний день" — це не зброя. Це вирок. — Його голос затремтів. — Це бойові наноботи, які поглинають матерію і за рахунок цього самореплікуються до нескінченності. За три дні від планети не залишилося нічого, тільки срібна хмара, яка світилася в космосі.

Він замовк. Я бачив, як його пальці стискають келих так, ніби він готовий його розчавити.

— Але перед тим як все було знищене, повстанці запустили трансляцію з бункера в прямий ефір. Ми бачили, як наноботи пожирають їх, їхніх жінок....дітей. Я бачив усе це своїми очима.

Я мовчав. Що тут можна було сказати?

— Після цього, я та моя дружина, звільнився з Зоряного флоту.  Покликавши із собою ще одинадцять побратимів, створили охоронну агенцію “Бісова дюжина”. Ми займалися різним: охороною багатіїв, пошук та арешти злочинців, знищення піратів. Але завжди дотримувалися одного правила — невинні не повинні постраждати.

Він відпустив келих і відкинувся на спинку стільця. Його очі ненадовго набули тепла:

— Якось зі мною зв’язався професор Кук. Він хотів щоб ми знайшли та нейтралізували ватажка піратів, що був замішаний у загибелі його дружини. Ми виконали завдання, розійшлися, і я думав, що більше ніколи його не побачу.

Він посміхнувся, наче згадав щось приємне:

— Пізніше було фатальне завдання на планеті К1. Це планета з найвищим ступенем небезпеки. Нам треба було зловити сухопутного кракена. Кажуть, його кров здатна омолоджувати не лише тіло, а й розум. Але ця планета... вона зжерла мій загін.

Я відчув, як холод пробігся по спині.

— Енергетичні системи там виходили з ладу. Плазмова зброя була марною. Тільки завдяки орбітальному телепорту я вижив. Але тієї ночі я втратив не лише половину обличчя, а усіх хто був мені таким близьким. 

Він провів пальцями по імпланту, неначе перевіряв, чи все на місці.

— Кук знайшов мене, коли я топився в алкоголю. Запропонував роботу, запропонував ідею. — Він подивився на мене, і в його очах з’явилася іскра. — І вперше за довгий час я відчув, що можу зробити щось правильне.

Я дивився на нього й розумів: цей чоловік живе з тягарем, який може розчавити будь-кого. Але він усе ще був на ногах.

— І що тепер? — запитав я.

Рос лише посміхнувся.

— А тепер малий, ми врятуємо людство.