Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

6. Нещасний випадок.

Мої дні на базі вже не здавалися одноманітними. До звичних тренувань і медитацій додалися місії в симуляціях. Це був зовсім інший рівень. Я вбирав нові знання, мов губка, відкриваючи для себе все більше про зброю і спорядження бійців Співдружності. Сержант створював програму тренувань із чітким графіком ускладнення рівнів: щойно я починав думати, що готовий до будь-чого, як отримував нове завдання, яке доводило протилежне.

 

Симуляції виснажували до останнього. Кожного разу я виходив звідти, ніби вичавлений лимон. Але з часом помітив щось дивне — моє тіло вже не вимагало стільки їжі, як раніше, щоб відновитися. Організм, схоже, поступово адаптувався до енергії, яку споживав симбіонт.

Одного ранку я зайшов до зали симуляції й побачив там Фурі. Вона вже була готова до занять, проводячи розтяжку.

— О, Ден! Привіт! — привіталася вона з легкою посмішкою. — Ти сьогодні трохи рано. Зараз мій час.

— Вибач, — ніяково пробурмотів я. — Я раніше звільнився після медитації й медогляду. Можу зайти пізніше.

Фурі махнула рукою:

— Та нічого страшного. Якщо хочеш, можеш залишитися. Я якраз збираюся на пробіжку своєю рідною планетою.

— Хм, це цікаво, — відповів я. — Розминка мені точно не завадить.

— Чудово! — посміхнулася вона. — Симуляція 0012.

Мить — і я опинився на березі чорного, наче нафта, океану. Від несподіванки мене буквально втиснуло в пісок. Здавалося, на плечі поклали мішок цементу. Гравітація на Нарії була вдвічі більшою, ніж на Землі.

Я обвів поглядом місцевість. Пісок під ногами був чорний із попелястими прожилками. На горизонті висіло величезне блідо-рожеве сонце, що наполовину сховалося в океані. Небо було затягнуте густими чорними хмарами, крізь які сотнями проривалися яскраво-фіолетові блискавки.

— Це твоя планета? — запитав я, відчуваючи, як важко дихати.

— Так, — відповіла Фурі, вдихаючи повітря на повні груди. — Це найкраща пора для пробіжки. Світило сідає, якраз в цей час вщухають шторм і буревій.

— У вас це називається "найкраща пора"? — кивнув я в сторону грозових хмар, але вона вже показувала рукою на пагорб попереду.

— Побігли зі мною до того дерева, на горі! — гукнула вона, вже стартуючи. — Наздоганяй!

Я зробив перший крок, і це було наче вирватися з трясовини. Гравітація чіплялася за кожен мій рух. Пісок ковзав під ногами, роблячи біг майже неможливим.

 

Фурі легко рухалася попереду, а я намагався не відставати, але це було марно. На середині пагорба вона озирнулася, помахала мені рукою й щось гукнула. Я не розчув, але махнув у відповідь і крикнув:

— Так, так. Я вже майже там!

Усе тіло протестувало проти кожного кроку. Піт заливав мені очі, ноги здавалися свинцевими, а легені не встигали насититися киснем. Я кілька разів спіткнувся й упав, намагаючись піднятися але це було не легко.

Коли я втретє опинився на землі, Фурі вже бігла назад. Вона зупинилася поруч, продовжуючи бігти на місці, навіть не захекана, і подивилася на мене згори вниз.

— Ну, як ти? — запитала вона з посмішкою.

— Зараз здохну, — прохрипів я, не піднімаючись із піску.

Фурі засміялася й простягнула мені руку, щоб допомогти піднятися.

— Виглядаєш ти кепсько. Але погодся, Нарія не така вже й страшна.

Дивлячись на неї, я не міг промовити і слов, відкривав рота і намагався побільше захопити повітря. Збоку, це виглядало наче риба щойно викинута на берег, марно відкриває пащеку. Перед очима попливли кольорові кола.

Фурі крикнула:

 — Припинити сумуляцію. Ден ти як? Все гаразд?

Я лежав на прохолодній підлозі залу. Тиск на тіло зник, дихати стало легше, мої легені нарешті запрацювали на повну. В голові пульсував шум. Мені вдалося спершу сісти, а потім з допомогою Фурі стати на ноги.

— Ден ідемо в медблок, треба провести діагностику. —  стурбовано промовила вона. — Симуляція для тебе виявилася критичною, я мала б врахувати, що ти ще слабкий для такого.

—  Та ні, все гаразд. Треба лише перевести дух. І випити пару коктейлів для відновлення сил. — виходячи з залу промовив їй.

Ми зайшли в їдальню і я швиденько випив склянку енергетичний коктейля. І з розмаху плюхнувся на крісло. 

— Ти точно не хочеш сходити до Ліе, перевіритися?

Я кивнув випиваючи наступну порцію.

—  Ну гаразд, відпочинь. Я піду повернуся до тренувань. 

Вона ще раз глянула на мене стурбованим поглядом, ніби оцінюючи, чи я справді нормально почуваюся. Тоді винувато усміхнулася і вишля з їдальні.

— Так мені потрібно щось більше ні ж коктейль. — промовив сам до себе і пішов до синтезатора нишпорити в меню. Прокручуючи до самого кінця сторінку з напоями я перейшов якось в іншу категорію, де всі рідини були підсвічені не стандартни, зеленим кольором, а червоним. Більшість назв мені було не знайомим, хоча я вже добре розумів мову співдружності. 

"Ага, ось щось цікаве — ЕНЕРГОТІУМ," — прочитав я, вдивляючись у напис на дисплеї харчового синтезатора. Назва нагадувала якийсь модний енергетик. Чому б не спробувати? Натиснув вибір.

З віконечка синтезатора висунулася подовжена склянка, наповнена рідиною, що за кольором густиною нагадувала томатний сік. 

Я підніс склянку до носа, обережно понюхав. "Жодного запаху," — подумав я, але цікавості було більше, ніж здорового глузду.

Зробив ковток. Рідина була несподівано гладкою, приємно зігріваючою. Спершу тепло розлилося горлом, спускаючись униз. Але раптом це тепло перетворилося на жар, який миттєво охопив усе тіло.

Мені стало зле. Склянка вислизнула з моєї руки і впала на стіл. Скло розлетілося в різні боки, і в тому місці, де пролився напій, почалася хімічна реакція. Стіл під рідиною наче розчинявся, перетворюючись на желеподібну масу, яка вирувала й шипіла, мов соду залили оцтом.

Я похитнувся й впав на підлогу, відчуваючи, як жар роздирає мене зсередини. Хотів покликати на допомогу, але горло видавало лише слабке хрипіння. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍