Читати книгу - "Коли музика замовкає, Axolotl"

Габріель наполягав, щоб піти разом із нею, але вона відмовилася. Це була її історія, її незакрите минуле.

Зробивши глибокий вдих, вона підійшла до столика.

— Привіт, Давиде.

Він підвів очі, і на мить у них промайнуло щось схоже на полегшення.

— Привіт. Дякую, що прийшла.

Алісія мовчки сіла напроти, знімаючи пальто. Кав’ярня була затишною, аромат кориці й свіжозвареної кави наповнював повітря, але в її грудях сиділа важкість.

— Ну? Я тут. Ти хотів щось сказати.

Давид стиснув щелепи, ніби готувався до чогось важкого.

— Я… я збрехав тобі тоді.

Алісія напружилася.

— Про що ти?

Він провів рукою по волоссю, а потім, дивлячись їй прямо у вічі, зітхнув:

— Ту дівчину… яка поцілувала Габріеля. Я сам її підіслав.

Тишу прорізав стукіт її чашки об блюдце.

— Що?

Він кивнув, наче боявся її реакції.

— Я пообіцяв їй протекцію. Сказав, що допоможу їй отримати місце в одній престижній школі, якщо вона зробить це.

Алісія відчула, як у горлі з’явився клубок, а руки похолоділи.

— Навіщо?

Давид нервово зігнув пальці в кулак.

— Бо я був закоханий у тебе.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись переварити ці слова.

— Я… я завжди був поруч, Алісіє. Завжди дивився, як ти та Габріель танцюєте, як ти віддаєш йому всі свої емоції. Але він… він навіть не розумів, наскільки ти особлива.

Вона міцніше стиснула чашку, намагаючись утримати рівний голос.

— Ти думав, що якщо знищиш мою довіру до нього, то я просто… що? Кинуся до тебе?

Давид заплющив очі, ніби відчував, що вона зараз його розтрощить.

— Ні. Але я хотів бути тим, хто підтримає тебе, коли він зникне з твого життя. Я не думав, що ти… що ти просто втечеш.

Алісія гірко усміхнулася.

— А що ти думав? Що я залишуся і заплачуся в твоє плече? Що ми станемо парою, бо ти хороший друг?

Він нічого не відповів.

Вона нахилилася ближче, її голос був майже шепотом, але від того ще більш пронизливим.

— Ти забрав у мене п’ять років. П’ять років, Давиде. Я поїхала, не розуміючи правди. Не знаючи, що Габріель нічого не робив. Що це була брехня.

Давид стиснув руки так сильно, що кісточки побіліли.

— Я знаю. Я знаю, що зіпсував усе.

Алісія похитала головою.

— Ні, Давиде. Ти не просто зіпсував. Ти забрав у мене вибір.

Вона підвелася, надягнула пальто і подивилася на нього востаннє.

— Мені тебе шкода. Але я тобі не прощу.

Вийшовши з кав’ярні, вона вдихнула холодне повітря, намагаючись заспокоїти серцебиття.

За рогом, схрестивши руки на грудях, чекав Габріель.

— Ну?

Алісія мовчки подивилася на нього, і її очі були наповнені болем і люттю.

— Давай підемо звідси.

Габріель зрозумів усе без слів. Він просто простягнув руку, і вона взяла її.

Вони мовчки йшли уздовж набережної. Вечірнє повітря було прохолодним, а вітер доносив запах річки та нічного міста. Ліхтарі відбивалися у воді, створюючи химерні відблиски, що тремтіли на хвилях.

Алісія загорнулася в пальто, ніби хотіла захиститися не тільки від холоду, а й від думок, що вирували в голові. Габріель ішов поруч, його руки були глибоко в кишенях, а погляд втупився в далечінь.

— Що тепер? — тихо запитав він.

Алісія зупинилася.

Габріель теж зупинився, дивлячись на неї. Її очі були серйозними, зосередженими — наче всередині неї йшла запекла битва.

— Я не знаю, — нарешті відповіла вона. — Але тепер я розумію, що втекла не від тебе. А від себе.

Він повільно кивнув, даючи їй простір говорити далі.

— Я думала, що поїхала через тебе. Через те, що ти зрадив. Що ти не був тим, за кого я тебе приймала.

Алісія запустила пальці у волосся, зітхнула.

— Але правда в тому, що я боялася. Боялася того, наскільки сильно ти впливав на мене. Боялася того, що якщо залишуся і все розвалиться… я більше не зможу танцювати. Що біль від втрати тебе зламає мене настільки, що я вже не буду собою.

Габріель зробив крок ближче, його голос був теплим, але впевненим:

— Але ти не зламалася. Ти ж знаєш це, так?

Алісія глянула йому у вічі.

— Не знаю. Я просто втекла, і це спрацювало. Але якщо б я залишилася… що було б тоді?

Він тихо засміявся, але в його усмішці не було насмішки — тільки гіркота.

— Можливо, ти б дізналася, що я не вартий того, щоб за мене триматися. Або, можливо… — він зробив ще один крок уперед, і тепер між ними майже не залишилося відстані, — ти б зрозуміла, що ми ніколи не могли втекти один від одного.

Вона тремтливо зітхнула, її очі заблищали.

— Мені страшно, Габріелю.

Він підняв руку, торкнувся її щоки — обережно, ніби боявся, що вона відступить.

— Мені теж. Але мені ще страшніше уявити життя без тебе.

Алісія заплющила очі на мить, вдихнула його близькість, відчула, як його тепло пробирається крізь холод, що сковував її роками.

Вона відкрила очі і прошепотіла:

— Я більше не хочу тікати.

Габріель ледь помітно усміхнувся.

— Тоді й не треба.

Вони стояли там, на краю набережної, між минулим і майбутнім. І цього разу Алісія вирішила не робити крок назад.

***

Наступного дня Алісія прокинулася з відчуттям полегшення і тривоги водночас. Все, що її гнітило всі ці роки, розкрилося. Та чи могла вона тепер просто зробити вигляд, що нічого не було?

Габріель чекав її біля входу в студію. Вона зупинилася, глибоко вдихнула і пішла до нього.

— Ти не втекла.

— Я обіцяла, що не буду.

Він кивнув, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти говорила, що хочеш повернути своє життя. Тепер, коли ти знаєш правду… що ти хочеш зробити?

Алісія стиснула пальці.

— Я хочу зробити вибір. Свій вибір. Не тому, що мене змусили. Не тому, що втекла. А тому, що так правильно.