Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Глава 4.

Аня повернулася в Угорщину з відчуттям легкості, якого не відчувала вже давно. Відпустка пішла їй на користь: вона відпочила, насолодилася домашнім затишком, поговорила з батьками, побула наодинці зі своїми думками. Але тепер настав час повертатися до звичного ритму життя.

Квартира зустріла її звичною тишею. Все було на своїх місцях, ніби вона й не їхала. Аня розклала валізу, поставила чайник і сіла на диван. Вона відкрила телефон — жодного нового повідомлення від Каміля. Останнім часом він став писати частіше, але зараз уже добу мовчав.

Наступного дня вона вийшла на роботу. Андраш зустрів її коротким кивком.

— Відпочила?

— Так, дякую.

— Гаразд, тоді чекаю тебе у звичному режимі.

Аня кивнула й пішла до свого відділу. Колеги зустріли її тепло, всі цікавилися, як вона провела відпустку. Але Аня відповідала коротко.

Вона знову поринула в роботу. Клієнти, стажери, дрібні клопоти — усе закрутилося у звичному ритмі. Але тепер щось було інакше. Раніше вона прагнула заповнити кожну хвилину справами, щоб не залишалося часу на роздуми. А тепер, навіть працюючи, вона прислухалася до себе.

До кінця дня телефон нарешті засвітився знайомим ім’ям.

Каміль: «Як ти? Вже повернулася?»

Аня посміхнулася, відчуваючи, як її огортає тепло. Вона швидко відповіла:

Аня: «Так, уже на роботі. А ти як?»

Відповідь прийшла майже одразу.

Каміль: «Здається, скоро все зміниться. Мене переводять до Австрії».

Аня завмерла, вдивляючись у ці слова. Що він мав на увазі?

Вона перечитувала повідомлення знову і знову. “Його переводять до Австрії?” Це означало, що тепер вони зможуть бачитися частіше. Вона відчула, як її серце спочатку завмерло, а потім почало битися швидше.

В голові з’явилося безліч запитань. Наскільки довго він там залишиться? Це тимчасово чи назавжди? Що буде далі?

Вона взяла телефон і, набираючи повідомлення, зрозуміла, що її пальці трохи тремтять.

Аня: “Це надовго?”

Вона натиснула “відправити” і почала чекати. Каміль відповів майже одразу, ніби теж сидів з телефоном у руках.

Каміль: “Поки що сказали на кілька місяців. Але все може змінитися.”

Аня відклала телефон і замислилася. Це, безумовно, була хороша новина. Відстань між ними скоротиться. Вони зможуть проводити разом більше часу, частіше бачитися, більше говорити. Але що означає “поки що”, “може змінитися”?

Вона ще раз глянула на екран.

За кілька хвилин знову пролунав звук повідомлення.

Каміль: “Я думав, що ти зрадієш.”

Аня усміхнулася. Він так і не змінився — завжди прямо говорив, що думає.

Вона набрала відповідь, намагаючись знайти правильні слова.

Аня: “Звичайно, рада. Це чудова новина!”

Через мить прийшла відповідь.

Каміль: “Тоді скоро побачимося?”

Аня вагалася лише секунду.

Аня: “Так, з нетерпінням чекаю.”

Вона поклала телефон на стіл і глибоко зітхнула. Від хвилювання всередині все ніби тремтіло. Вона сама не знала, чого чекати від цієї нової глави в їхніх стосунках. Але одне було очевидним — її життя знову починало змінюватися.

Аня перечитувала їхню переписку раз за разом. Усе здавалося правильним — слова підтримки, очікування зустрічі, навіть невеликий натяк на радість. Але щось було не так.

Раніше Каміль писав по-іншому. Його повідомлення були живими, емоційними, часом навіть безладними, коли він поспішав висловити все, що думає. Тепер же вони стали… холодними. Надто виваженими. Надто стриманими.

Аня згадала, як вони спілкувалися після його першого від’їзду. Тоді, навіть коли він був страшенно зайнятий, у його словах відчувалася теплота. Він писав щиро, з азартом, додаючи смішні коментарі, кидаючи випадкові запитання, якось навіть прислав голосове повідомлення, в якому жартував над чимось абсолютно безглуздим.

А зараз усе змінилося.

Вона взяла телефон і знову відкрила їхній діалог.

“Я думав, що ти зрадієш.”

Це ж мала бути хороша новина, правда? Але в його повідомленні не було ні смайликів, ні жартів, ні звичного для нього легкого флірту. Навіть у словах про зустріч було щось… відсторонене.

Що сталося?

Можливо, він просто втомлений? Робота, переїзд, нова країна, нові обов’язки — усе це могло вимотати його. Але тоді чому він не сказав про це прямо?

Або ж… він щось приховує?

Ця думка змусила Аню нервово перевернути телефон у руках. Їй не хотілося накручувати себе, але ця холодність у його повідомленнях змушувала думати про найгірше.

Вона набрала повідомлення, потім стерла. Набрала знову.

Аня: “Як ти себе почуваєш?”

Відповідь прийшла не одразу. Минуло кілька хвилин.

Каміль: “Все нормально. Просто багато справ.”

Просто багато справ…

Це була така стандартна відповідь. Така відсторонена. І хоча, можливо, саме це й було правдою, Аня відчула, що її ніби щось стисло всередині.

Їй хотілося запитати прямо: “Ти справді радий переїзду?” Або навіть “Чому ти говориш так, ніби щось не так?”

Але вона не наважилася.

Замість цього вона просто поклала телефон на стіл і замислилася.

Її охопило дивне передчуття. Наче між ними з’явилася невидима стіна, якої раніше не було. І вона не знала, як її зруйнувати.

Аня похитала головою, ніби намагаючись скинути з себе важкі думки. Досить, сказала вона собі. Ти знову перебільшуєш.

Вона глибоко вдихнула, випрямилася і взялася за справи. Робота завжди допомагала їй повертатися до реальності. У ній не було місця для непевності та переживань — лише чіткі завдання, конкретні цілі й необхідність діяти тут і зараз.

Спершу вона переглянула список справ на день. Декілька важливих клієнтів, яких потрібно було супроводжувати особисто, кілька стажерів, яким треба дати завдання. Відповісти на листи, підготувати звіт для Андраша, перевірити нову поставку товару…

Аня втягнулася в робочий ритм швидше, ніж очікувала.

Вранці вона провела інструктаж для нових співробітників, пояснюючи тонкощі обслуговування клієнтів. Вони уважно слухали, записували щось у блокнотах, часом перепитували. Хтось із них хвилювався, хтось поводився самовпевнено, але Аня знала: усім їм потрібен час, щоб увійти в роботу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍