Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞15∞

БОГДАН

План, чи радше ідея, яка у мене виникла в кабінеті Василя Петровича, була тим шансом, який мені так був потрібен.

Не відкладаючи, я поїхав в агенцію й обговорив з Арсеном можливість продюсування Марії. На диво, власник «Profістайлу» погодився, хоча й не безкоштовно. Навіть не будучи впевненим, що Маша погодиться повернутись, я підписав з паном Чорним новий кабальний контракт про співпрацю. Але воно було того варте. Я повинен бути впевненим, що маю що запропонувати своїй колишній дружині.

Ще одним дивом було те, що Маша мене не заблокувала — і я зміг набрати її по відеозв’язку.

Я не мав права повторити минулої помилки. Тому, приготувавшись до складної розмови, я зачинив емоції на замок і уявив, що веду переговори як свій юрист. Зараз не я спілкуюсь із колишньою, а говорить моя холодна, зважена частина. Таке собі внутрішнє розщеплення — інакше не вийде.

— Привіт. Дякую, що відповіла, — правильний початок. Ніби чую схвалення від свого альтер-его.

— Знову будеш наїжджати? — одразу пішла в оборону Маша. Очікувано.

Я побіжно відзначив непоганий ремонт у квартирі, звернув увагу на те, що жінка — хоч і в домашньому одязі — була з макіяжем і зачіскою. На фоні лунали сторонні звуки — ніби з монітора чи телевізора. Може, Влада дивиться мультики? Чи буде в мене можливість її побачити?

Зберися, Богдане. Зараз не час для сумнівів. Мій внутрішній юрист стоїть наді мною й вичитує кожне слово — фокусуйся на результаті.

— Я дзвоню, бо, по-перше, хочу вибачитися. Після нашої останньої розмови я мав час подумати. Деякі речі з нашого спільного життя я побачив інакше — тепер бачу, що міг проявляти більше цікавості до твого життя.

Маша здивовано завмирає, але швидко повертається до саркастичного тону.

— Знаєш, що мене завжди вражало? — з гіркотою каже вона. — Я знала про тебе все. Геть усе. Від розміру шкарпеток до місця поховання твого батька. А ти навіть номеру моєї найкращої подруги не маєш. Я, взагалі, вражена, як ти мене знайшов, — додає з невеселим сміхом.

Справді, я зовсім забув про Нелю. От хто міг дати мені всю потрібну інформацію. Виходить, мені було легше знайти контакти співробітника ГУР МОУ, ніж шкільної подруги дружини, яка була дружкою на нашому весіллі та хресною Владки. Оце ж я ідіот.

— І за це теж пробач.

Так, я наламав дров. Був не найуважнішим чоловіком. Але відповідальність за стосунки несуть обидва. У мене теж є ряд претензій до неї, але зараз це ні до чого. Я більше не бачу свого життя з цією жінкою. Все, чого прагну — щоб вона привезла доньку додому. Або хоча б перевезла її в якусь із європейських країн. Бо якщо й рятувати дитину від війни, то не там, звідки на її Батьківщину летять ракети.

— Богдане, чого ти хочеш? Важко повірити, що ти телефонуєш тільки для вибачень, — з насторогою питає Маша.

— Я хочу бачити Владу. Я сумую за донькою. Дозволь нам спілкуватися.

— Будеш налаштовувати дитину проти мене? — перше, про що думає моя колишня.

— Ні. Давай залишимо взаємні претензії між нами. Ти ж краще за мене знаєш, як Владі зараз важко.

Говорю спокійно, але всередині стискаю кулак до білих кісточок. Хвилююся. Дратуюся. Хаотично підбираю слова. Відчуваю, як крапля поту стікає спиною.

Маша дивиться уважно, оцінює, зважує. Напевно, в голові перебирає всі свої ще не озвучені мені претензії. Але вона має зрозуміти: у них із донькою не так багато людей, на яких можна покластися. А я — батько. Я не стоятиму осторонь.

— Добре, — нарешті каже вона.

Маша несе смартфон в іншу кімнату. А я — завмираю. Невже зараз побачу Владу?

— Зайчику, тато телефонує. Поговориш з ним?

Я затамовую подих. А якщо вона відмовиться? Ми не бачилися вже чотири місяці. Що вона собі думає? Що їй про мене сказала Маша?

— Тату! — радісно вигукує Влада, і я бачу її обличчя. Моя кирпата кнопочка з вихором темного, неслухняного волосся, яке і зараз стирчить із зачіски.

Я ледь стримую сльози. Я ладен на все, аби тільки обійняти її, посадити на плечі, підкинути над головою, як колись. Коли вона так виросла? Чому я не помітив?

— Тату, ти нарешті зміг додзвонитися? Чи мама надіслала тобі російську сімку? Я їй одразу сказала, що в Україні таких немає, бо війна, тому треба надіслати. Ти отримав?

— Так, доню. Сьогодні отримав, — брешу. Краще вже так, ніж неприємна правда.

Принаймні, Маша не виставила мене байдужим у її очах — і за це їй дякую.

— Тепер ми будемо спілкуватися, як раніше?

— Я дуже цього хочу, донечко. Дуже.

— Супер! Хочеш, я покажу тобі свою кімнату? Дивись, який вид за вікном — майже як вдома!

— Дуже гарно, — кажу, стискаючи серце. — У тебе рожева кімната і ліжко з балдахіном, як у справжньої принцеси.

— Це дядя Ваня подарував. Це мамин новий друг.

Влада тараторить без зупину майже годину — про нових подружок, про серіал, гру, балет, шахи й плавання. Я слухаю — і просто радію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍