Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розділ 12

Емма

Застигаю, насторожено прислухаючись до своїх відчуттів. Холодок пробігає по спині, коли залишаю приміщення розгромленого офісу компанії і прямую до припаркованої неподалік машини.

Якимось шостим, незбагненним відчуттям розумію, що в спину пильно дивиться чийсь недобрий і дуже уважний погляд. Буквально буравить мою потилицю, викликаючи непереборне бажання позбутися його.

Хочеться озирнутися навколо й упевнитися у своєму відчутті. Озиратися безглуздо - зазвичай той, хто дивиться на вас таким поглядом, не хоче, щоб його помітили.

Але я дію рефлекторно і кручу головою на всі боки, щоб зрозуміти, з якого боку надходять тривожні флюїди. Природно, не виявляю жодної пильної цікавості до себе з боку оточуючих.

Цілком допускаю, що зі мною грає злий жарт, хвора уява. З огляду на мій стан після побаченої картини вандалізму в офісі в цьому немає нічого дивного.

Змінюю свій первісний намір одразу сісти за кермо автомобіля і вирушити додому, щоб якнайшвидше ознайомитися зі вмістом щоденника Ґустава, і прямую до газетного кіоску, розташованого на сходах сусідньої будівлі. Звідси можна, прикрившись газетою або журналом, не привертаючи загальну увагу, спостерігати за тим, що відбувається в межах кварталу.

Підозрілого нічого немає, окрім хіба що двох чоловіків, кремезні спини яких, що віддаляються, потрапляють у поле мого зору. Якось вже дуже різко вони, не змовляючись, розвертаються в напрямку, зворотному тому, куди йшли до цього моменту.

Збіг? Можливо цілком. А може бути й ні. Тож фіксую їхні подальші дії та відмічаю марку й вид автомобіля, в який вони сідають. Деякий час сиджу в салоні, не заводжу двигун тільки тому, що хочу дочекатися, поки вони від'їдуть. Тоді можна буде зі спокійною душею вважати, що вони випадкові перехожі та їхні зловмисні дії - це плід моєї хворої уяви, і відкинути убік наявність підвищеного інтересу з їхнього боку до мене. Розум радить перестрахуватися.

Терпіння мого вистачає на не більше десяти хвилин. Я вмикаю запалювання так і не дочекавшись зміни в їхній поведінці. Терпіння швидко вичерпується. Не буду ж стирчати тут у машині вічність.

Машина з цими хлопцями починає рух у попутному зі мною напрямку майже одразу як я від'їжджаю. Вони переслідують мене.

Я ясно усвідомлюю те, що відбувається, - вони їдуть за мною, але, не знаючи, що робити, продовжую рухатися в бік свого будинку. Ось зараз приїду додому і сховаюся за надійними його стінами. Чіпляюся за своє прагнення як за рятівну соломинку.

Лунає звук мобільного телефону і я, не доїжджаючи метрів десяти до свого будинку, зупиняюся, щоб відповісти на дзвінок невідомого мені номера абонента.

Це найімовірніше той поліцейський, якому я дала свій номер сьогодні вранці в офісі. Він узяв з мене обіцянку приїхати пізніше до поліцейської дільниці і написати заяву. Мене коробить від однієї думки, що я їду зовсім в іншому напрямі, перебуваючи в стані передчуття якнайшвидшого занурення в таємниці потаємних записів покійного чоловіка й водночас нехтуючи його порадою за першої можливості завітати до районної дільниці правопорядку.

Але... це Артур, який невідомо яким чином дізнався номер цього мого телефону. Серце моє підскакує до самого горла - чую голос коханого, і воно миттєво падає кудись донизу, не давши мені навіть шансу висловити хлопцеві захват від його несподіваного нагадування про себе.

Я німію від шоку. Лунає вибух.  Пальці розтискаються поза моєю волею, втрачаючи здатність що-небудь утримувати. Телефон вислизає з моєї руки і падає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍