Читати книгу - "Ім’я вітру"

не терплю зверхнього ставлення до себе.

— Тріп не може змахлювати навіть під страхом смерті, — сказав я трохи різкіше, ніж хотів. — І відрізнити добрі кості від зіпсутих може будь-хто в трупі. У Тріпа випадають сімки. Хоч чиїми кубиками він користується, у нього випадають сімки. Якщо він на когось ставить, у цієї людини випадають сімки. Якщо він просто штовхає стіл, на якому вільно лежать кості, виходить сімка.

— Гм-м-м, — кивнув самому собі Абенті. — Перепрошую. Це справді скидається на дар. Мені було б цікаво це побачити.

Я кивнув.

— Візьми власні кості. Ми вже не один рік не даємо йому грати. — У мене з’явилася думка. — Можливо, це вже не спрацює.

Він знизав плечима.

— Дари не зникають так просто. В юності в Стаупі я знав одного молодика, який мав дар. Напрочуд добре справлявся з рослинами. — Абенті дивився на щось невидиме мені, і його усміх зник. — Помідори в нього червоніли, ще як у всіх інших виростали лози. Гарбузи в нього були більші й солодші, виноград обертався на вино, ще не опинившись у пляшці. — Він поступово замовк; погляд у нього був відсутній.

— Його спалили? — запитав я з нездоровою цікавістю, властивою юні.

— Що? Ні, звісно, ні. Я не настільки старий. — Він насупився на мене, вдаючи строгість. — Була посуха, і його витурили з міста. Його бідолашна мати була невтішна.

На мить запала тиша. За два фургони попереду нас я почув, як Терен і Шанді репетирують репліки зі «Свинопаса і соловейка».

Абенті неначе теж їх слухав, хоч і не прислухався. Після того як Терен загубився посеред монологу Фейна в садку, я повернувся до Абенті.

— В Університеті навчають акторської майстерності? — запитав я.

Абенті хитнув головою. Це запитання його трохи розвеселило.

— Там навчають багато чого, але не цього.

Я поглянув на Абенті й зрозумів, що він спостерігає за мною веселим поглядом.

— А ти не міг би навчити мене дечого з цього? — запитав я.

Він усміхнувся, та й по всьому.

Далі Абенті побіжно ознайомив мене з кожною з наук. Хоча його головною любов’ю була хімія, він був прихильником всебічної освіти. Я навчився працювати з секстантом, компасом, логарифмічною лінійкою, рахівницею. Ще важливішим було те, що я навчився обходитися без них.

За один виток я вже міг розпізнати будь-яку хімічну речовину в його фургоні. За два місяці я міг переганяти спиртне доти, доки воно не ставало надто міцним для пиття, перев’язати рану, вправити кістку та визначити сотні недугів за симптомами. Я знав технологію виготовлення чотирьох різних афродизіаків, трьох протизаплідних засобів, дев’яти засобів від імпотенції та двох видів зілля, які називалися просто «дівочими помічниками». Призначення останніх Абенті пояснював доволі нечітко, але в мене були певні серйозні підозри.

Я вивчив формули десятка отрут і кислот, а також сотні ліків і панацей, які часом навіть спрацьовували. Я вдвічі розширив свої знання трав якщо не на практиці, то в теорії. Абенті почав називати мене Рудим, а я його — Беном, спершу — щоб помститися, далі — по-дружньому.

Лише тепер, коли це давно минуло, я усвідомлюю, наскільки ретельно Бен готував мене до того, що мало настати в Університеті. Він робив це непомітно. Раз чи двічі на день посеред моїх звичних лекцій Бен влаштовував мені невеличку руханку для розуму, і ми переходили до чогось іншого лише після того, як я досконало її опановував. Він змушував мене грати в тірані без дошки, відстежуючи камінці подумки. Бувало й так, що він зупинявся посеред розмови та змушував мене дослівно повторити все сказане за останні кілька хвилин.

Це було значно складніше за просте запам’ятовування, в якому я вправлявся для сцени. Мій розум навчався працювати по-різному й набирався сили. Почувався він при цьому так, як почувається тіло після дня рубання дров, плавання чи статевої близькості. Людина тоді почувається виснаженою, млявою і майже богоподібною. Тоді відчуття були схожими, тільки в мене стомлювався та розширювався саме інтелект, млявий і сповнений прихованої сили. Я відчував, як мій розум починає пробуджуватися.

Просуваючись уперед, я неначе набирав силу, як це буває тоді, коли водою починає зносити піщану греблю. Я не знаю, чи уявляєте ви собі, що таке геометрична прогресія, але найкраще описати це саме так. При цьому Бен не припиняв навчати мене руханки для розуму, яку він, як я був майже певен, вигадував лише для того, щоб позбиткуватися.

Розділ десятий

Алар та кілька каменів

Бен підняв брудний кругляк, трохи більший за свій кулак.

— Що станеться, якщо я відпущу цей камінь?

Я трохи замислився. Прості запитання на уроках дуже рідко бували простими. Нарешті я озвучив очевидну відповідь.

— Мабуть, він упаде.

Він підняв брову. Я не давав йому відпочити останні кілька місяців, і йому було ніколи випадково спалити собі брови.

— Мабуть? Ти говориш як софіст, хлопче. Хіба він не падав до цього завжди?

Я показав йому язика.

— Не намагайся перемогти тут нахрапом. Це — софізм. Ти сам мене цього навчив.

Він широко всміхнуся.

— Гаразд. Чи можна було б сказати, що ти вважаєш, ніби він упаде?

— Цілком.

— Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я його відпущу, він упаде вгору. — Його усмішка стала ще ширшою.

Я спробував. Це було схоже на розумову гімнастику.

За якийсь час я кивнув.

— Добре.

— Наскільки сильно ти в це віриш?

— Не дуже сильно, — зізнався я.

— Я хочу, щоб ти повірив, що цей камінь попливе геть. Повір у це такою вірою, яка рухає гори й хитає дерева, — трохи помовчавши, він пішов іншим шляхом: — Ти віриш у Бога?

— Тейлу? У певному розумінні.

— Цього недостатньо. Віриш у своїх батьків?

Я злегка всміхнувся.

— Часом. Зараз я їх не бачу.

Він пирхнув і зняв із гачка батіг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лінувалися.

— Віриш ось у це, Е’ліре? — Він називав мене Е’ліром лише тоді, коли вважав, що мені заманулося проявити особливу впертість. Він простягнув батіг, щоб я його оглянув.

У його очах був лихий блиск. Я вирішив не спокушати долю.

— Так.

— Добре. — Він ударив батогом по стінці фургона, різко тріснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був він адресований їй чи ні. — Отака віра мені й потрібна. Вона називається «алар» — віра в батіг. Коли я впущу цей камінь, він попливе геть, вільний, як птах.

Він трохи помахав батогом.

— І ніякої дурнуватої філософії, бо інакше пошкодуєш,