Читати книгу - "Ім’я вітру"

що взагалі зацікавився цією маленькою грою.

Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомів, які вже вивчив, і почав завзято вірити. На мені виступив піт.

Хвилин, мабуть, за десять я кивнув іще раз.

Бен відпустив камінь. Він упав.

У мене почався головний біль.

Він підняв камінь.

— Ти віриш, що він поплив?

— Ні! — Я надувся, потираючи скроні.

— Добре. Він не поплив. Ніколи не обманюй себе, думаючи, ніби відчув те, чого не існує. Межа тут тонка, але симпатія — мистецтво не для слабкодухих.

Він простягнув камінь знову.

— Ти віриш, що він попливе?

— Він же не поплив!

— Байдуже. Спробуй ще. — Він потрусив каменем. — Алар — наріжний камінь симпатії. Якщо хочеш нав’язувати свою волю світові, то мусиш керувати своєю вірою.

Я старався і старався. Я ніколи не робив нічого настільки складного. Я займався цим від обіду майже до вечора.

Нарешті Бен зміг упустити камінь, а я зберіг тверду віру в те, що він не впаде, попри докази на користь протилежного.

Я почув, як камінь гепнув, і поглянув на Бена.

— Є, — спокійно промовив я, неабияк задоволений собою.

Він зиркнув на мене краєчком ока, наче зовсім мені не вірив, але не хотів у цьому зізнаватися. Він байдужо потицяв у камінь нігтем одного пальця, а тоді знизав плечима та підняв його знову.

— Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я відпущу камінь, він упаде й не упаде.

Він усміхнувся на весь рот.

Тієї ночі я ліг спати пізно. З носа мені потекла кров, а вуста вдоволено всміхались. Я сяк-так утримав у голові два окремі переконання й дозволив їхній співучій суперечності заколисати себе до безтями.

Здатність одночасно думати про дві дуже різні речі не лише була дивовижно продуктивною, а й чимось скидалася на спів на кілька голосів із самим собою. Це стало моєю улюбленою грою. За два дні тренувань я навчився співати тріо. Невдовзі я все одно що ховав у рукавах карти та жонглював ножами.

Було й багато інших уроків, хоча жоден з них не був таким важливим, як вивчення алару. Бен навчив мене Кам’яного Серця, розумової вправи, за допомогою якої можна відкинути емоції та упередження і спокійно думати про все що завгодно. Бен казав, що той, хто справді опанував Кам’яне Серце, може піти на похорон рідної сестри й не пролити жодної сльозинки.

Також він навчив мене гри, що називалася «шукай камінь». У цій грі було потрібно зробити так, щоб одна частина розуму гравця сховала уявний камінь в уявній кімнаті. Тоді друга, окрема частина його розуму намагалася його знайти.

З практичної точки зору це навчає важливого розумового самоконтролю. В людини, що справді може грати в «шукай камінь», розвивається твердий, просто залізний алар — саме такий, який потрібен для симпатії.

Однак, хоча вміти думати про дві речі одночасно страшенно зручно, необхідне для цього навчання в найкращому разі дратує, а часом доволі сильно бентежить.

Пам’ятаю, якось я витратив на пошуки каменя майже годину й погодився спитати другу половину себе, де я його сховав, а тоді довідався, що взагалі не ховав каменя. Я просто чекав, щоб дізнатись, як довго я шукатиму, перш ніж здамся. Ви коли-небудь дратували й тішили самі себе одночасно? Це, дуже м’яко кажучи, цікаве почуття.

Іншим разом я попросив якось натякнути і врешті-решт почав глумитися з самого себе. Не дивно, що арканісти часто бувають трохи чудними або й зовсім без клепки в голові. Як казав Бен, симпатія не для слабких розумом.

Розділ одинадцятий

Зв’язування заліза

Я сидів у фургоні Абенті ззаду. Це було чудове місце для мене: там зберігалася сотня пляшечок і згортків, воно було просякнуте тисячею запахів. Моєму юному розуму воно зазвичай видавалося цікавішим за візок мідника, але не сьогодні.

Попередньої ночі був сильний дощ, і дорога перетворилася на густе болото. Позаяк конкретного графіка трупа не мала, ми вирішили зачекати день або два, щоб дороги просохли. Таке бувало доволі часто, і саме тоді Бенові випадала ідеальна можливість удосконалити мою освіту. Тож я сидів за дерев’яним робочим столом у задній частині Бенового фургона та мучився через необхідність змарнувати день, слухаючи його лекції про те, що я вже розумію.

Мої думки, напевно, були очевидними, тому що Абенті зітхнув і сів біля мене.

— Не зовсім те, чого ти очікував, еге ж?

Я трохи розслабився, знаючи, що цей його тон віщує тимчасовий перепочинок від лекції. Він зібрав жменьку залізних драбів, які лежали на столі, та задумливо подзеленчав ними, не випускаючи з долоні.

Він поглянув на мене.

— Ти навчився жонглювати одразу? П’ятьма кульками одночасно? І ножами на додачу?

Згадавши, як це було, я трохи зашарівся. Тріп попервах не давав мені спробувати навіть із трьома кульками. Змусив мене жонглювати двома. Я навіть упустив їх кілька разів. Так і сказав Бенові.

— Отож, — відповів Бен. — Опануй цей фокус — і зможеш вивчити інший. — Я гадав, що він підведеться та повернеться до уроку, але цього не сталося.

Натомість він простягнув ту жменьку залізних драбів.

— Що ти про них знаєш? — Він побряжчав ними, тримаючи в руці.

— В якому розумінні? — запитав я. — З погляду фізики, хімії, історії…

— З погляду історії, — широко всміхнувся він. — Приголомши мене своїм розумінням історичних подробиць, Е’ліре. — Я вже якось питав його, що означає «Е’лір». Він заявив, що це означає «мудрий», але я в цьому сумнівався, бо бачив, як при цьому скривились його вуста.

— Колись давно люди, які…

— Наскільки давно?

Я з удаваною суворістю насупився на нього.

— Близько двох тисяч років тому. Кочовий народ, який блукав неподалік від гір Шалду, згуртувався під владою одного вождя.

— Як його звали?

— Гелдред. Його синами були Гелдім і Гелдар. Тобі зачитати весь його родовід чи переходити до суті? — Я гнівно подивився на нього.

— Вибачте, пане. — Бен випрямився та зобразив таку захоплену уважність, що ми обидва мимоволі всміхнулися на весь рот.

Я почав знову.

— Гелдред врешті-решт узяв під контроль передгір’я Шалду. Це означало, що він узяв під контроль і самі гори. Народ почав засівати землю, його кочовий спосіб життя був забутий, і він потроху почав…

— Ближче до суті, — попросив Абенті. Він кинув драби на стіл переді мною.

Я проігнорував його як зумів.

— Він контролював єдине велике та легкодоступне джерело металу на великій території, і невдовзі його представники також навчилися найбільш вправно обробляти ці метали. Вони скористалися