Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ще гірше: що, як він повернеться до Сюзанни обличчям, і вона побачить випалені, хворі, порожні очі наркомана зі стажем? Що-як, що-як, що-як, а тут падає сніг, який невдовзі білим простирадлом накриє світ.
«Годі вже пхинькати, їдь до нього, — чує вона в голові голос Роланда. — Не для того ти боролася з Блейном, тахінами Блакитного Раю і почварою під замком Дискордія, щоб зараз підібгати хвоста і втекти, хіба не так? Я певен, що в тобі на мойт більше хоробрості».
Зате вона в цьому не впевнена — аж поки не бачить, як її власна рука піднімається до керма. Та перш ніж натиснути на газ, до неї знову озивається стрілець, і цього разу голос звучить втомлено, проте в ньому вчуваються веселі нотки.
«Сюзанно, а ти не хочеш спершу дечого позбутися?»
Вона опускає погляд і бачить, що за пояс у неї заткнуто Роландову зброю — достоту як мексиканський bandido’s pistola[103] чи піратську шаблюку. Вона виймає револьвер і дивується, як приємно насправді його тримати… яке це брутальне задоволення. Розставатися з ним, думає вона, те саме, що розлучатися з коханцем. Але хіба їй обов’язково це робити? Питання лише в тому, кого чи що вона любить більше. Чоловіка чи револьвер? Решта можливостей вибору випливатимуть з цього.
За велінням імпульсу вона прокручує циліндр і бачить, що патрони в гніздах старі, а їхні гільзи потьмяніли.
«Вони вже ніколи не вистрелять, — журиться вона… і не знаючи, чому чи що це означає, подумки додає: — Вони намокли».
Вона дивиться крізь ствол на небо і засмучено (проте без подиву) бачить, що він не пропускає світла. Він забитий. І судячи з усього, забитий уже десятки років. Цей револьвер більше ніколи не вистрелить. Обирати, зрештою, нема з чого. Цьому револьверу кінець.
Сюзанна, тримаючи за руків’я з сандалового дерева револьвер в одній руці, другою рукою натискає на газ. Маленький електричний візок, що його вона охрестила Хо Фат-III (хоча цей спогад уже якось побляк у її пам’яті), беззвучно котить уперед. Проминає зелену урну для сміття з написом «СМІТТЯ ЗАЛИШАЙТЕ В СМІТНИКУ!» У цю урну Сюзанна й викидає револьвер. Це боляче й прикро, але вона це робить без вагань. Важкий револьвер каменем іде на дно, у зібгані обгортки з-під фаст-фуду, рекламні листівки й викинуті газети. Сюзанна ще досить стрілець у душі, щоб гірко шкодувати, що така давня зброя летить у смітник (навіть попри те, що подорож між світами безповоротно її зіпсувала), але вона вже на півдорозі до того, щоб стати жінкою, яка чекає на неї в майбутньому, тож дивиться тільки вперед і не озирається на вже зроблене.
Не встигає вона доїхати до чоловіка з паперовою чашкою, як він сам розвертається їй назустріч. На ньому справді кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!», але Сюзанна цього не помічає. Це він: от що вона помічає. Едвард Кантор Дін. Та потім навіть це відступає на другий план, бо в його очах вона бачить якраз те, чого боялася. Повне збентеження. Він її не знає.
Проте наступної ж миті він невпевнено всміхається, і його усмішка — та сама, яку вона пам’ятає, яку так любить. А ще він «чистий», це зрозуміло з першого погляду. Вона бачить це у нього на обличчі. Найперше — в очах. Під спів гарлемських колядників він простягає їй чашку шоколаду.
— Слава Богу, — каже він. — А то я вже було подумав, що доведеться самому пити. Що ті голоси помилялися, а я таки збожеволів. Що… ну… — Він замовкає, бентежачись ще більше. — Слухай, ти ж до мене прийшла, правда? Будь ласка, скажи мені, що я не виставляю себе зараз повним ідіотом. Бо нервуюсь я, наче довгохвостий кіт у кімнаті, де повно крісел-гойдалок.
— Не виставляєш, — заспокоює вона — Тобто повним ідіотом себе не виставляєш. — Їй згадується, як Джейк розповідав про голоси, що сперечалися у нього в голові. Один кричав, що він, Джейк, мертвий, другий стверджував, що живий. І обидва звучали вкрай переконливо. Вона має принаймні деяке уявлення про те, як це жахливо, бо трохи знає про інші голоси. Дивні голоси.
— Ну слава Богу, — каже він. — Тебе звати Сюзанна?
— Так, — мовить вона. — Мене звати Сюзанна.
У горлі вона відчуває жахливу сухість, але слова якимось дивом не застрягають. Вона бере в Едді з рук чашку і відсьорбує ковток шоколаду крізь вершки. Він солодкий і приємний, смак цього світу. Клаксони таксівок (водії сигналять, бо хочуть отримати денний виторг, поки їм не завадила віхола) теж приємні. Широко всміхаючись, Едді простягає руку і стирає крихту вершків з кінчика її носа. Його дотик немовби струмом б’є, і вона бачить, що він це теж відчуває, їй спадає на думку, що у них ще все попереду: він уперше її поцілує і вперше з нею кохатиметься, і закохається з нею теж уперше. Можливо, він про це знає, бо йому сказали голоси, але в Сюзанни вагоміша причина це знати: бо все це вже сталося. Ка — це колесо, як казав Роланд, і лише тепер вона розуміє, наскільки правдиві ті слова. Що далі, то невиразнішими стають її спогади про
(Серединний світ)
стрільцеве «де» і «коли», але, як їй здається, вона запам’ятає рівно стільки, щоб знати, що все це вже сталося з ними раніше, і в цьому є щось неймовірно сумне.
Але водночас це приємно.
Чортове диво — от воно що таке.
— Тобі холодно? — запитує він.
— Ні, нормально. А що?
— Ти здригнулася.
— Це тому, що вершки такі солодкі. — Не відводячи погляду від Едді, вона висовує кінчик язика і злизує пінку з горіховими крихтами.
— Може, зараз тобі й не холодно, але скоро буде, — авторитетно заявляє Едді. — Синоптики прогнозують, що температура знизиться на двадцять градусів. Тому я тобі дешо прикупив. — З кишені він витягає плетену шапочку, з тих, що натягають на вуха. Сюзанна бачить, що спереду на ній іде напис: «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА». — У «Брендіоз» купив, на П’ятій авеню.
Про таку крамницю, як «Брендіоз», Сюзанна ніколи не чула. Може, «Брентаноз», хоча то книгарня,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.
