Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

а про «Брендіоз» — ні. Але зрештою в Америці, де вона виросла, ніхто не чув і про такий напій, як «нозз-а-ла», і про такі авто, як «такуро-спірит».

— Це голоси тобі підказали купити? — трохи піддражнює вона його.

Він густо червоніє.

— Ну, типу так. Поміряй.

Шапку наче на неї плели.

— Скажи мені одну річ, — просить вона. — Хто тепер президент? Тільки не кажи, що Рональд Рейган.

Едді недовірливо глипає на неї, потім усміхається.

— Що? Той старий актор, який вів «Дні Долини Смерті»? Ти знущаєшся?

— Ні. Я завжди думала, що то, Едді, ти знущався з мене, коли казав про Ронні Рейгана.

— Не розумію, про що ти.

— Та пусте. Просто скажи, хто президент.

— Ґері Гарт, — промовляє він таким тоном, наче дитині пояснює. — З Колорадо. Тисяча дев’ятсот вісімдесятого року він мало не вибув із перегонів, але я думаю, ти це знаєш, через ту аферу з шахрайством. А тоді сказав: «Та хай ідуть нахрін, як жартів не розуміють», — і залишився. А потім переміг з величезним відривом.

Він пильно дивиться на неї, і його усмішка трохи пригасає.

— То ти не жартувала?

— А ти жартував про голоси? Ті, які чув у голові? Ті, що будять о другій ранку?

Едді шокований.

— А ти звідки знаєш?

— Це довга історія. Може, як-небудь розповім. — «Якщо сама доти пам’ятатиму», — думає вона.

— Річ не лише в голосах.

— Ні?

— Ні. Ти мені снилася, постійно. От уже кілька місяців. Я тебе чекав. Слухай, ми ж не знаємо одне одного… це божевілля… але тобі є де жити? Немає, я правильно розумію?

Вона хитає головою. І каже, старанно і доволі справно імітуючи Джона Вейна (а може, Блейна):

— Я чужинка тут у Доджі, мандрівнику.

Серце важко й повільно гупає у грудях, але вона відчуває все більшу радість. Усе буде гаразд. Як таке може бути, вона не знає, але так, усе буде в повному порядку. Цього разу ка до неї прихильне, а сила ка — величезна. Про це вона дізналася на власній шкурі.

— Якби я спитав, звідки я тебе знаю… чи звідки ти прийшла… — Він робить паузу, спокійно дивиться на неї, а потім договорює: — Чи як таке може бути, що я вже тебе кохаю…

Вона всміхається. Всміхатися приємно і вже не боляче, бо того, що було в неї коло рота (може, шрам якийсь, вона вже й не пригадує), вже нема.

— Котику, — каже вона йому, — я ж кажу: довга історія. Але з часом я розкажу… те, що сама пам’ятаю. До речі, можливо, в нас буде робота. Для компанії, яка називається «Корпорація „Тет“». Який зараз рік?

— 1987-й, — відповідає він.

— А ти живеш у Брукліні? Чи в Бронксі?

Юнак, мрії й сварливі голоси в голові якого привели сюди, з чашкою шоколаду в руках і шапкою «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА» в кишені, вибухає реготом.

— О Боже, та ні! Я з Вайт-Плейнз![104] А сюди приїхав на поїзді з братом. Він он там. Хотів поближче роздивитися білих ведмедів.

Брат. Генрі. Великий мудрець і видатний наркаш. У неї все обривається всередині.

— Зараз я вас познайомлю, — каже він.

— Ні, знаєш, я…

— Гей, якщо хочеш зі мною дружити, то маєш дружити й з моїм братиком. Ми нерозлийвода. Джейку! Гей, Джейку!

Хлопчика, котрий стояв унизу біля поруччя, що відділяло вольєр білих ведмедів, вона не помітила, але ось він повертається на братів голос, і серце в неї на радощах мало не випорхує з грудей. Джейк махає рукою і легким кроком іде до них.

— Джейку ти теж снилася, — каже їй Едді. — Це єдине, що переконувало мене, що в мене ще не поїхав дах. Тобто не поїхав далі, ніж для мене нормальний стан.

Вона бере Едді за руку — таку знайому, таку рідну. А коли його пальці стискають її руку, вона думає, що зараз помре від щастя. У неї буде до нього багато питань (як і в них — до неї), але наразі лише одне має значення. І коли сніг починає сипати сильніше, лягаючи йому на волосся, на плечі, застрягаючи на віях, вона запитує:

— У вас із Джейком… яке прізвище?

— Торен, — відповідає він. — Воно німецьке.

Перш ніж хтось із них встигає сказати щось іще, до них підходить Джейк. І чи скажу я вам, що жили вони довго й щасливо? Ні, не скажу, бо так не буває. Але щастя в них було.

І вони справді жили.

Під струменистим потоком чарів Променя, що поєднує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурин, вони справді жили (й часом навіть бачили чарівне).

От і все.

Цього вистачить.

Кажу спасибі.

Кода

ЗНАЙДЕНІ

ЗНАЙДЕНІ

(КОДА)

Один

Я розповів свою історію до кінця і задоволений. Вона з розряду тих історій (б’юся об заклад на що завгодно), які добрий Бог притримує наостанок, сповнена чудовиськ, чудес і мандрівок. Тепер я можу зупинитися, відкласти ручку і дати відпочинок натомленим рукам (хоч, певно, не назавжди — рука, що розповідає історії, живе власним розумом і має звичку втрачати спокій). Я можу заплющити очі на Серединний світ і на всі світи, що лежать за його кордонами. Втім, деякі з вас, хто був слухачем (а без слухачів жодна історія і дня б не прожила), навряд чи мене схвалять. Це ви ті невблаганні, орієнтовані на мету, які не повірять, що насолода від подорожі — в самій подорожі, а не в пункті призначення, хоч вам це доводили вже безліч разів. Ви ті нещасні, які досі не розуміють, що кохатися і випускати нікчемну цівку наприкінці — не одне й те саме (оргазм, зрештою, — це повідомлення від Бога проте, що ми закінчили, принаймні поки що, і пора спати). Ви ті жорстокі, яких не влаштовує Срібляста Гавань, куди втомлені герої пливуть відпочити. Ви кажете, що хочете знати, чим усе закінчилося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом у Вежу, кажете, що за це ви платили гроші, за шоу, яке прийшли подивитися.

Я сподіваюся, що більшість із вас розумієтеся на цьому краще. Що прагнете чогось кращого. Сподіваюсь, що ви прийшли послухати розповідь, а не просто пережувати все, щоб швидше настала розв’язка. Той, кому кортить дізнатися, що в кінці, може просто відкрити останню сторінку і прочитати. Але кінцівки бездушні. Кінцівка — це зачинені двері, що їх не під силу відімкнути жодній людині (навіть з роду манні). Я понаписував їх чимало, але здебільшого з