Читати книгу - "Сини змієногої богині"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 230 231 232 ... 274
Перейти на сторінку:
(чи за що?) багне випити кам’яний скіф навіки зниклої Скіфії? За чиє здоров’я здіймає ритон? І що за питво у його кам’яному ритоні: хмільний бузат з молока прудконогих скіфських кобилиць чи виноградне вино, привезене в гостродонній амфорі з далекої Греції? Швидше всього в кам’яному ритоні гірке і щемне вино прощання скіфів з білим світом доброго бога-сонця Гойтосіра…

…Здавалось, ще трохи, ще якесь зусилля, і Скіфія з Малої знову стане Великою і вціліє у світі білому, бо ж прийнято вважати, що всі ми смертні, а народ – безсмертний.

Не вціліла. Після поразки, якої Палаку завдав полководець понтійського царя Мітридата Діофант, Малій Скіфії перестало щастити. Починаючи з II ст. нашої ери і особливо з III століття, скіфське царство, з такими труднощами відроджене, вступило в суцільну смугу політичного та економічного занепаду, що посилювався постійними війнами з сильним Боспорським царством та античними містами. Зрештою, в першій половині ІІІ століття боспорський цар Рескупорід II повністю підкорив скіфів і проголосив себе царем всього Боспору і «тавро-скіфів». Зникали скіфські поселення в передгір’ї Криму і на рівнинах Нижнього Подніпров’я. Вже ніщо не могло врятувати колись могутнє царство синів змієногої богині – над ними висів наче злий фатум, фатальна доля. Все докінчили готи.

Народи меча, або Як щастю України мимовільно допомогло нещастя інших народів на її теперішніх теренах

Це вони самі себе так хвальковито-погрозливо – знай наших! – називали: ми – народи меча! І цим було сказано все. І навіть більше. Бо ж меч… Яка з ним мова? У нього на все про все відповідь одна: хто зі мною не погоджується, того голова з пліч! Та й усе. Логіка, як бачимо, проста і… залізна. Як сам меч.

На наших теренах, у наших краях-палестинах за останні кілька тисяч років перебуло чимало войовничих і грізних народів із самоназвою, що вони – народи меча: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни.

Це ті народи, у яких головним божеством був він, залізний двосічний меч (хоча б той, що з давньогрецьким йменням Арей). Відомо сьогодні, який він був (під час розкопок знайдено близько півтори сотні скіфських мечів): довгий, прямий, важкий і старий сталевий клинок без перехрестя, із простим прямокутним навершям на рукояті… (Згадаймо: скіфський бог-меч загрозливо виблискував біля стін ще урартських фортець, мідійських міст, чиї тільки голови він там не стинав!) У всіх народів він зберігався як родова реліквія, святая святих. Це йому – кумиру своєму – скіфи споруджували ритуальні кургани із хмизу і ставили своє знаряддя вбивства на вершині. Після походу йому приносили в жертву кожного десятого полоненика, їхньою кров’ю «напували» своє нелюдське божество і рідко які мечі не були щедро напоєні багряною крівцею…

Ті народи, які уособлювали себе з мечем, пишалися: ми – разючі, як меч! Безпощадні, як меч! Непереможні, як меч! А тому ми – володарі і повелителі, зверхники всіх інших племен і народів. Ми царські, всі інші – рабські. Де пронесеться наш меч – там пожежі, пустка, трупи. Гори трупів!

Але всі вони, які самі себе називали народом-мечем, уже в тому світі: і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і готи, і гуни. Всі вони були лютими, бо ж суть їхня – меч, але чи не найбезжаліснішими і жорстокосердними були готи – найвойовничіші німецькі племена.

А втім, і серед німецьких племен, серед германців, таких як вандали, бургунди, герули, ругії, гепіди, кімври, тевтони, англи, варни, сакси, хавки, квади і т. д., і т. п. готи були й залишилися чи не найбільшими вояками. Бог війни меч був чи не єдиною їхньою сутністю. Щоб не сказати – якщо годиться таке порівняння – їхньою душею.

У них були вожді і королі. На початку ІV ст. з території Польщі вони віхолою увірвалися в межиріччя Істра – Борисфена – Танаїса. Непокірних на своєму нестримному шляху перемагали і нищили, покірних заганяли до свого війська – воюйте з нами, вам теж перепаде здобич!

Вони, німецькі готи, й поклали край пануванню сарматів, до того непереможних переможців скіфів.

Поводирем у них був король Фелімер, а сам процес пишно звався не інакше, як «Похід з Готимсванадзи в Скіфію». (Скіфія вже тоді була Сарматією, але всі той край по-старому називали Скіфією.) І це був не просто військовий похід, а – переселення із збройною силою, в ім’я самозахоплення. Переселення на нові території проживання (і розбою) всього народу їхнього, коли з військом у нові краї (по ходу їх завойовуючи) рухалися племена, роди, сім’ї з усім домашнім скарбом і тваринами, зо всім господарством, знаряддям праці, з усім тим, що буде потрібне на новій займанщині для постійного там життя.

Спочатку, будучи пішими, готи швидко навчилися у сарматів, як створювати кінноту і воювати кінно, а вже потім їх, сарматів, навчителів своїх, били. Їхньою ж наукою.

Якщо ворог попереду них вигулькував численніший кількісно – оборонялися. Для цього вози з домашнім скарбом ставили у велике коло і, ховаючись за возами всередині тієї імпровізованої фортеці на колесах, відбивалися успішно – здається, од них, готів, переймуть пізніше цю тактику побудови польових укріплень на ходу славні запорожці й успішно її застосовуватимуть.

Їхні вершники були в шоломах, мали панцирні сорочки, круглий щит. Коней теж захищали латами. З озброєння мали довгий спис-контус, увінчаний вузьким косинцем-прапорцем, довгий прямий меч, а як його чомусь не було – сокиру чи булаву – нею теж добре було трощити чужі голови.

1 ... 230 231 232 ... 274
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сини змієногої богині"