Читати книгу - "Сини змієногої богині"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переселяючись із сім’ями й худобою, готи захопили Північне Причорномор’я, вийшли до берегів Понту, в пониззя Дунаю, а згодом почали нападати на римські прикордонні укріплення. У їхніх набігах братимуть участь всі охочі до наживи і ратної слави, переможені ними сармати, вцілілі скіфи, слов’яни. (Наприклад, у 238 році така мішанина народів під орудою готських вождів пограбувала і спалила в гирлі Дунаю Істрію. Тоді ж серед цих народів почали ходити нові гроші – римські денарії, що стали для тамтешнього люду чи не першою всеєвропейською – на той час! – валютою, що користувалася стійким попитом – від туманного Лондиніума до берегів Понту.)
І на нових завойованих територіях згодом така веремія закрутиться, такі сутички спалахнуть, такі конфлікти, бійки-непереливки і походи одних проти інших і взагалі учиниться така шарпанина протягом сорока років, що все те увійде в римську історію під назвою Скіфська війна. (Це греки усіх вихідців з Причорномор’я вперто називали тільки скіфами – ким би вони насправді не були.)
Гото-сармато-скіфське військое об’єднання успішно било римлян, дошкульно шарпаючи їхні прикордонні провінції. А в ті часи хто тільки не жив у краї, завойованому готами, – осетинське об’єднання антів (пізніше вони передадуть своє ймення – анти – новому об’єднанню слов’ян), слов’яни, сармати, залишки скіфів, втікачі з римських провінцій, які належали до різних племен – такими тоді були ті терени, які через віки стануть Україною.
Мови у тій велелюдній мішанині теж були різні: латинська, грецька, готська, сарматська, скіфська, праслов’янська. Щоб жити й крутитися (не кажучи вже про торгівлю), треба було знати кілька мов, і багато хто знав по кілька. Та й села траплялися спільні, коли на однім кутку мешкали представники однієї національності, на іншому – іншої. А ще дозоляли постійні набіги різних розбійницьких ватаг, що жили з грабунків. День до вечора прожив, уцілів, не потрапив у полон чи й на той світ – і добре. І радуйся. Та й далі бережися-стережися!
І так було доти, доки у 375 році туди увірвалися азійські орди нових завойовників-драпіжників – гунів. (Один з готських істориків обурливо писав: «Гуни завжди поводилися з готами по-вовчому (овва! Хіба тільки з готами! – В. Ч.), самі ніколи не обробляли землю і годувалися готським (та хіба тільки готським?) хлібом».
І на більш як тисячу літ південна частина Лісостепу і степова зона України стали пристановищем, розбійницьким кублом, притоном-малиною войовничих прийшлих кочівників, де основним правом, суддею і законом був залізний меч завойовників. Правда, згодом гуни переселяться на центральні рівнини Європи, а ще пізніше і край їм надійде, і племена майбутньої України нарешті отримають шанс створити свої держави і найбільшу серед них – Русь.
Воістину, не було б щастя в русичів, так нещастя інших народів допомогло з’явитися Україні. Адже не зникни в пітьмі історії (по черзі) Кіммерія, за нею – Скіфія, за Скіфією – Сарматія, за Сарматією – Готія, за Готією – Гунія – Україна б сьогодні територіально була з півдня обмежена чи не Київщиною і нижче Канева і далі до Чорного моря були б держави або кіммерійців, або скіфів, або сарматів, або готів, або гунів (чи пізніших народів – печенігів, половців, татар).
Але ті, хто прийшов з мечем, від меча загинули.
Воістину так, адже ті, хто в різний час ходив до нас з мечем, від мечів – у різний час – і пощезали. Виявляється, меч не лише убиває супротивника, а й того, хто з ним ходить у чужі краї завойовувати їх. Адже ті, до кого прийдуть зайди, теж можуть виявитися з мечами!
Жаль, що сам великий князь Святослав, автор того чи не першого, – принаймні з відомих нам, києворуського афоризму, крилатого вислову – хто з мечем прийде, той від меча і загине, – так ось, сам Святослав знехтував власним же мудрим застереженням, як пішов з мечем у пониззя Дніпра та Дунаю щось там завойовувати. Мечем, ясна річ. І поліг на чужині від меча – воістину іноді варто прислухатися навіть до власних висловлювань і засторог, аби твій череп не потрапив згодом до якогось там половецького князька у вигляді чаші для пиття…
На бойовому коні, при мечі та луку…(Продовження)
У другій половині ІІІ ст. в полум’ї великих пожеж зникла скіфська столиця Неаполь та інші поселення і селища. Місто було вщент зруйноване, і більше в ньому ніхто не селився. «Загибель прийшла несподівано, – свідчить історик. – Вона звалилася з такою силою, що від пожеж і руйнацій, від смерті залишалося одне – тікати, кинувши будинки, начиння, дорогі речі. Треба було рятувати життя. Але й це вдавалося не кожному». Через віки й віки, розкопуючи руїни Неаполя Скіфського, археологи все ще зустрічали сліди жахливих пожеж та руйнацій, безліч людських кістяків. Ховати їх уже не було кому. Так в однім місці виявили понад 40 черепів із слідами смертельних травм. Судячи по всьому, це були полонені, їх ставили на коліна й ударом меча відрубували голову і кидали все на поталу хижим птахам…
Переслідувані знавіснілими ордами готів, що вступили в союз із деякими племенами сарматів, а пізніше з гунами, скіфське населення втікало в гори, де змішувалося з таврськими племенами і вже потім зникало. Разом з таврами. Під ударами готів та гунів припинили своє існування й нижньодніпровські поселення, городища і селища – ніхто й ніщо вже не могло врятувати Скіфію – всюди іржали коні переможців, лютували пожежі і дими вставали до небес. Уцілілі мешканці, хапаючи дітей і сяке-таке збіжжя, на возах чи конях, а більшість на власних ногах відходили за Істр і – далі, далі, далі… Залишаючи рідну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.