Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Тут діжка. Ти так і стоятимеш?

Жазель поспішила. Вона набрала повну флягу води. Вони рушили назад. Оз лежав на землі. Стало зрозуміло, що йому по-справжньому погано. Жазель довелося влити йому воду в рота, сам він пити не міг.

- Ще. Цього замало. Дуже. - крутилася навколо неї лисиця. - Якби ти не була така худі, то змогла б його відтягнути туди.

Робити їй більше нема чого, як тягти на собі величезних незнайомих чоловіків.

- Я схожу ще за водою. - сказала дівчина і швидким кроком попрямувала до знайомої бочки.

Їй довелося сходити ще двічі, поки людина в плащі більш-менш прийшла до тями. Лисиця сказала, що треба відвести його до бочки. Жазель підпірнула під руку Озу і крекчучи допомогла йому дійти. Це виявилося зробити напрочуд складно. Він був тяжкий, як ціла гора. Тому, коли вона дотягла його до бочки, дівчина сіла прямо на кам'яну підлогу і притулилася спиною до стіни, важко дихаючи. Відновлювати подих довелося довго. Але це “довго” здалося їй маленькою секундою в порівнянні з тим часом, що Оз пив з бочки. Він пив і пив, пив та пив. Терпець у Жазель вже давно урвався, але вона продовжувала мовчати. А він пити. Хіба ж можна стільки пити? Вона вже встала і трохи пройшлася туди і сюди. Зазирнула у двері. Він п'є. Жазель витріщила очі, похитала головою і ще трохи походила. За хвилину він вийшов, витираючи рота.

- Ходімо.

Хоч би “дякую” сказав. Яка не вдячна людина. Дівчина швидко проскочила до будівлі. Рівень води в бочці у темну ніч звичайно не видно. Вона полізла рукою в бочку. Залишилося менше половини! Хоча діжка на початку була майже повною! Не може такого бути! Жазель швидко потупала ногами навколо неї. Звуків, які мали сигналізувати про те, що на підлозі багато води, вона не почула. Жазель стиснула зуби. Воду у свою флягу набирати з цієї бочки їй зовсім не хотілося. Дівчина розвернулась і вийшла, наздоганяючи Оза.

Коли підійшли до коня, Оз знайшов довгу гілку.

- Йди за мною. - сказав він.

- Ти не прокинувся? - запитала лисиця. - Піднявся, але не прокинувся. Ех, йдіть за мною. З цією палицею ви тут цілу ніч петлятимете.

Звірятко побігло підтюпцем вперед. Жазель заскочила на коня. У неї вже краще виходило. Чоловік у плащі йшов попереду. Вона пішла за ним. Розмов не було. Майже весь час Жазель займалася виключно тим, щоб не впасти з сідла. Потрібно було постійно утримувати рівновагу, ухилятися від гілок, колючок, пригинати голову, відчеплювати гілки від кам'яного ящика, що весь час за щось зачепиться. Під ранок вона вже зовсім вибилася з сили. Коли вона спала востаннє?

- Ми вибралися з боліт. Куди нам далі? - запитав Оз.

Жазель не відразу зрозуміла, що він від неї хотів. Це їй ставилося запитання? Давалася взнаки накопичена втома. Вона запустила руку за пазуху і вийняла картку. Простягла йому. Без слів. Той розгорнув її. Дівчину цікавило лише одне – щоб він зрозумів, де вони знаходяться зараз і в який бік потрібно іти. І щоб їй не довелося це пояснювати.

- Добре. - кивнув чоловік у плащі. - Лягай. Прямо на коня. Тобі треба спати.

Жазель підняла брови.

- Я тебе прив'яжу до коня, щоб ти не впала. За вуздечку вестиму скакуна сам.

Може, й треба було посперечатися. Або не дозволити себе прив'язати. Але Жазель так вимоталася, так втомилася. Їй складно було навіть тримати очі відкритими. Тому вона не чинила опір. Мотузок, звісно, ​​не знайшлося. Він попросив ножа. Дівчина віддала його. Тоді Оз розпустив одну з порожніх сумок і зв'язав із неї подобу мотузки. Якось по-хитрому просмикнув її довкола Жазель, навколо сідла та якихось елементів із збруї коня. Напевно, не вперше він таке робив. Добре це чи погано? Потрібно про це подумати. Потім. Жазель упала на шию коня.

Оз закінчив свої приготування.

- Тепер уперед. - сказав він і поплескав коня.

Чоловік у плащі швидким кроком попрямував у потрібний бік. Мапа була в нього. Орієнтири він бачив. Через деякий час він перейшов на біг. Але Жазель цього не знала. Вона міцно спала.

- Навіщо ти мене врятував? - спитав чоловік.

- Це ти кому, коню? - лисиця, що бігла поруч, позіхнула.

- Ні. Тобі. Ти знайшов воду. Ти вивів нас із боліт.

- Я собі допомагав. - так само байдуже говорило звірятко.

- І верещав, коли думав, що мене вб'ють. - сказав Оз.

- Що це ти надумав? До чого ведеш? - скривилася лисиця.

- До того, що ти звик до мене і не хочеш моєї смерті. - зробив логічний висновок чоловік у плащі.

- Тупий ідіот, ось хто ти. - похитало головою пухнасте звірятко. - Я допомагаю собі.

- Твоє завдання – щоб я був мертвий. Хіба не так? - підняв брови чоловік у плащі.

Лисиця мовчки бігла попереду.

- Думай як хочеш.

- Визнай.

- Ні.

- Визнай.

- Ні-і-і.

- Та-а-ак.

- Замовкни вже.

Лисиця припустила вперед, відриваючись від Оза.

- Так! - крикнув він услід.

- Ідіот. - прилетіло до нього звідкись попереду.

Далі людина в плащі бігла мовчки. У такому темпі він провів півдня, доки Жазель не прокинулася. Дівчина не з першого разу розплющила очі. Потім застогнала. Тіло все ломило від незручного становища. Ще й увесь цей час вона перебувала у сідлі. Оз побачив, що Жазель прокинулась. Він зупинився сам і притримав коня. Розв'язав дівчину, щоб вона могла вільно рухатися. Вона виявила бажання злізти з коня. Жазель спробувала встати сама, але її ноги затекли, і він допоміг їй. Ще хвилину вона трималася за його руку. Клерк струснула головою в різні боки. Щоб розправити волосся. Ех. Стара звичка. До нової зачіски ще звикати та звикати. Жазель взяла одну з найдовших пасм волосся і подивилася на них. До такого кольору теж потрібно звикнути.

- Тобі треба поїсти. Люди повинні їсти. - закивав Оз.

Дивний він. І розмовляє дивно. А як ще казати, після того, як випив цілу половину бочки води? Жазель знизала плечима і відпустила його руку. Тепер, здається, вона могла самостійно стояти. Вона розім'яла шию, руки, ноги. Він увесь час дивився на неї. Їй стало ніяково.