Читати книгу - "Шантарам"

в екстаз. Такою повинна бути любов, якщо навіть вона гріховна. Такою повинна бути музика, якщо вона здатна тебе убити. І з кожним кроком я вище й вище підіймався на тюремну стіну.

А потім вуха мені заклало, наче я пірнув у морську глибочінь, ноги зупинилися, і гаряча брудна земля упереміш з піском вибухнула піді мною, забивши мені очі й рота. Щось ударило мене по ногах — важке, гаряче, зле і гостре. Я впав долілиць, наче перечепився за стовбур поваленого дерева в пітьмі. Постріл з міномета. Металеві осколки. Страшенний удар, тиша. Палаюча шкіра. Сліпуча земля. Відчайдушні спроби вдихнути повітря. Все єство моє наповнив запах. То був запах моєї смерті — пахло кров’ю, морською водою, вогкою землею, попелом спаленого дерева — так пахне твоя смерть за мить до того, як ти помреш. Я ударився об землю з такою силою, що провалився крізь неї в глибоку пітьму, де не буває снів. Падіння було нескінченне. І ніякого просвітку, ніякого просвітку.

Частина V

Розділ 37

Якщо дуже пильно вдивлятися в неживе око фотокамери, вона обов’язково виставить тебе на посміховисько. На чорно-білій фотографії — сказати б, на офіційному груповому портреті Хадерового загону — афганці, пакистанці й індійці повитріщали очі й видавалися похмурими і манірними, хоч насправді такими не були. Дивлячись на цей знімок, важко було уявити, що вони любили сміятися і часто всміхалися. При цьому ніхто з них, на відміну від мене, не дивився просто в об’єктив, всі очі були спрямовані трохи вище або нижче, або убік. Тільки я дивися просто себе на світлині, яку тримав тепер в перебинтованій руці, згадуючи імена людей, що стояли перед камерою.

Каменяр Маздур Гул, його ім’я означає «трудар». Його руки, що десятиліттями обробляли граніт, назавжди лишилися біло-сірими. Дауд, який хотів, щоб його називали на англійський манір Девідом, і мріяв побувати у великому Нью-Йорку і відвідати там шикарний ресторан. Заманат, тобто «довірливий». Він намагався приховати під хороброю усмішкою почуття ніяковості від того, що його сім’я голодує в Джалозаї, таборі для втікачів під Пешаваром. Хаджі Акбар, якому доручили бути лікарем у нашому загоні, оскільки йому довелося якось пролежати цілих два місяці в кабульському шпиталі. Коли я прибув у табір і погодився узяти на себе його обов’язки, він почав славити Аллаха і виконав тріумфальний танок афганських дервішів. Торговець-пуштун Алеф, єхидний насмішник, що помер у снігу зі страшенною раною в спині, а одяг на ньому горів. Джума і Ханіф, два шибеники, зарізані божевільним Хабібом. Джалалад, їхній безстрашний молодий друг, що загинув під час останньої атаки. Ала-уд-Дин, або, як ми кажемо, Аладін, якому вдалося уціліти. Сулейман Шахбаді, чоловік з насупленими бровами і скорботним поглядом. Його застрелили, коли він вів нас на ворожі кулемети.

А в центрі навколо Абделя Хадер Хана скупчилася тісніша група: алжирець Ахмед Заде, який помер, вчепившись однією рукою в мерзлу землю, а другою в мій рукав. Халед Ансарі, що убив шаленця Хабіба і пішов крізь снігову хурделицю в невідомість. Махмуд Мелбаф, що вийшов з останнього бою цілим і неушкодженим, як і Ала-уд-Дин. Назір, який витягнув мене з-під вогню, не звертаючи уваги на власні рани... і я. Я стояв позаду Хадербгая, трохи лівіше, і вигляд у мене на тій світлині був упевнений, рішучий і холоднокровний. А ще кажуть, що камера не бреше.

Мене врятував Назір. Мінометний снаряд, що вибухнув біля нас, коли ми йшли в атаку, оглушив мене. Ударною хвилею мені пробило ліву барабанну перетинку. І тієї ж миті гарячий град мінометних осколків промайнув повз нас. Великі не зачепили мене, але декілька дрібних поцілили в ноги нижче колін — п’ять в одну і три в другу. Ще два потрапили вище: в груди і в живіт. Вони прошили весь мій багатошаровий одяг, щільний пояс з грошима і навіть ремені медичної сумки, після чого застряли під шкірою. І один шматочок металу поцілив мені в лоба над лівим оком.

То були крихти металу, найбільша скалка завбільшки з обличчя Ейба Лінкольна на американському пенсі. Проте летіли вони з такою швидкістю, що відразу підкосили мене. Зверху мене присипало землею, я нічого не бачив і насилу дихав. Падаючи, я встиг повернути голову набік, але, на жаль, ударився об землю лівим вухом, ще більше розірвавши перетинку. Світ переді мною погас.

Назір був поранений в ноги і в руку, але відтягнув мене в якийсь невеликий окоп. Там він і сам упав, прикриваючи мене своїм тілом, поки обстріл не припинився. Коли він лежав, обіймаючи мене, якийсь осколок поцілив його ззаду в праве плече. Коли б не він, осколок дістався б мені, й може, я загинув би. Потому як усе стихло, Назір перетягнув мене на безпечне місце.

— Це був Саід, так? — запитав Махмуд Мелбаф.

— Де?

— Це Саід знімав?

— А! Так, це був Кишмиш.

Ми обидва пригадали скромного юного пуштуна. Хадербгай був для нього зразком хороброго командира, хлопець не спускав з нього очей, соромливо відвертаючись, коли Хан дивився в його бік. Змалку він хворів на віспу, й обличчя його було подзьобане круглими брунатними плямками. Він був улюбленцем усього загону; бійці дали йому прізвисько Кишмиш, що означає «родзинка». Він посоромився фотографуватися разом зі всіма і запропонував зняти нас.

— Він був з Хадером...— пробурмотів я.

— Так, до самого кінця. Назір бачив його тіло поряд з убитим Хадером. Гадаю, він пішов би з ним навіть тоді, якби заздалегідь знав, ще вони нарвуться на засідку і їх уб’ють. Я думаю, він хотів так померти І не він один.

— Звідки у тебе ця фотографія?

— У Халеда була плівка, пам’ятаєш? Він був єдиний, кому Хадер дозволив узяти з собою фотоапарат. Коли він пішов од нас, то викинув з кишень плівку разом з усім добром. Я підібрав її і віддав минулого тижня проявити. Сьогодні мені дали світлини. Я подумав, ти захочеш їх подивитися, перш ніж ми вирушимо в дорогу.

— Куди?

— Треба вшиватися звідси. Як ти почуваєшся?

— Добре,— збрехав я.

Я сів на похідному ліжку й опустив ноги на підлогу. В гомілках спалахнув такий біль, що я аж застогнав. У лобі теж запульсувало, відгукуючись болем. Я помацав перебинтованими пальцями тампон під пов’язкою, що прикрашала