Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зігнувшись навпіл, я відчув, як напнулися м’язи живота і ніг. Я страшенно схуд і охляв після тієї пригоди в горах. Хоч як подивися, нічого доброго. Я геть нікуди не годився. Раптом увагу мою привернули чималі пов’язки на руках, і мене охопила паніка.
— Що ти робиш? — закричав Махмуд.
— Хочу звільнитися від цих ганчірок,— відповів я, намагаючись зірвати бинти зубами.
— Почекай, я тобі допоможу.
Поки він поволі розмотував бинти, я відчував, як піт стікає з моїх брів по щоках. Коли пов’язки були нарешті зняті, я втупився у понівечені клешні, на які перетворилися мої руки, а потім спробував поворухнути ними, зігнути і розігнути пальці. Від морозу шкіра на кісточках порепалася, і вигляд у цих синьо-чорних ран був огидний, але всі пальці до самих кінчиків були на місці.
— Скажи спасибі Назіру,— пробурмотів Махмуд, роздивляючись полущену шкіру на моїх руках.— Лікарі хотіли відрізати тобі пальці, але він не дав. Наставив на них свого «Калашникова» і твого пістолета й не відпустив, поки вони не обробили всі твої рани, а також обморожене обличчя. До речі, він просив оддати тобі пістолета. Ось він.
Махмуд подав мені замотаного в ганчір’я «стєчкіна». Я спробував узяти його, але пальці не змогли утримати згорток.
— Я поки що потримаю його у себе,— запропонував Махмуд, сухо посміхнувшись.
— А де Назір? — запитав я. Біль і запаморочення ще не минулися, але з кожною хвилиною сили поверталися до мене.
— Та он він,— кивнув Махмуд у кут. Обернувшись, я побачив Назіра, що спав на такому самому ліжку, як і моє.— Він відпочиває, але готовий у дорогу хоч зараз. Наші друзі можуть прийти за нами у будь-який момент.
Я озирнувся. Ми сиділи у великому наметі піщаного кольору. Долівка була застелена соломою, і там стояло десятка півтора похідних ліжок. Між ліжками вешталося декілька чоловіків у просторих афганських шароварах з сорочками навипуск і довгих жилетах без рукавів; усі деталі їхніх костюмів були однакового блідо-зеленого кольору. Вони доглядали поранених — обвівали їх солом’яними віялами, умивали мильною водою з відер і виносили горщики, виходячи з намету крізь вузьку щілину в парусиновій запоні, що затуляла вхід. Деякі поранені стогнали або голосно розмовляли не відомими мені мовами. Після кількох місяців у горах Афганістану повітря на пакистанській рівнині здавалося густим і важким. У нім було перемішано стільки різноманітних запахів, що мій ніс відмовлявся сприймати їх усі відразу і концентрувався лише на одному, найгострішому,— запаху індійського рису басматі[159], що готувався десь поряд з наметом.
— Знаєш, старий, я помираю з голоду.
— Не хвилюйся, скоро наїмося,— усміхнувся Махмуд.
— А ми... де? Це Пакистан?
— Так,— засміявся він знову.— Ти нічого не пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, як ми бігли, а вони стріляли в нас... звідкись здалеку. У них всюди були розставлені міномети. Пам’ятаю, як мене поранило,— я помацав бинти, намотані на мої ноги від колін до щиколоток.— Я впав. Потім начебто під’їхав якийсь джип... чи вантажівка. Це так було?
— Так, вони підібрали нас. Люди Масуда.
— Масуда?
— Так, самого Ахмеда Шаха, Панджшерського Лева. Вони атакувати дамбу, захопили дві головні дороги — на Кабул і на Кветту — й оточили Кандагар. Вони зараз штурмують це місто і, гадаю, не підуть звідти, поки війна не кінчиться. Ми влізли в саму гущавину військових дій.
— Вони врятували нас.
— А що їм ще залишалося робити? Спасибі хоч за це.
— Чому «хоч»?
— Тому що це вони розбомбили нас.
— Що?!
— Так, вони. Коли ми почали спускатися з вершини, вони прийняли нас за ворогів і обстріляли з мінометів.
— Наші друзі нас обстріляли?
— Так. Річ у тому, що стрілянина йшла зусібіч одночасно. Афганська армія теж стріляла по нас, але дістали нас, я думаю, міномети Масуда. До речі, вони ж змусили афганців і росіян відступити. Я сам убив двох, коли вони бігли. У Масуда тепер є «Стингери» — американці дали їм ще в квітні,— тож російські вертольоти більше не літають, муджагіди збивають їх. Може, за два чи три роки війна скінчиться, іншалла.
— Слухай, а який зараз місяць?
— Травень.
— Скільки часу я тут валяюся?
— Чотири дні, Ліне.
— Чотири дні...— Мені здавалося, що минула одна ніч, один довгий безперервний сон. Я подивився через плече на сплячого Назіра.— А з Назіром усе гаразд?
— Ран у нього теж вистачає, але він може рухатися. Видужає, іншалла. Він витривалий і упертий, справжній шотор[160]! — засміявся Махмуд.— Якщо він на чомусь зациклиться, то ніхто не змусить його звернути убік.
Я теж засміявся — вперше після пробудження — і схопився за голову, бо в ній неначе молот загупав.
— Авжеж, я й не пробував би...
— Я теж,— погодився Махмуд.— Коли вас із Назіром поранило, ми з солдатами Масуда віднесли вас в автомобіль, добрий російський автомобіль. А потім переклали у вантажівку, яка їхала в Чаман. У Чамані пакистанські прикордонники хотіли відібрати у Назіра зброю, але він дав їм грошей — з тих, що заховані у тебе на поясі,— й вони залишили йому автомат. Ми загорнули тебе в ковдру і заховали під двома убитими бійцями. Прикордонникам ми сказали, що хочемо поховати їх за мусульманським звичаєм. Потім ми приїхали у Кветту, в цей шпиталь. Тут вони знову хотіли відняти у Назіра зброю, і довелося дати їм грошей теж. І ще вони збиралися відрізати тобі пальці, бо від них уже тхнуло.
Я підніс руки до носа і понюхав. Гнилий дух мертвого тіла ще не вивітрився. Він був слабкий, але відразу ж на думку мені спали ті козячі ноги й наша остання вечеря в горах. Шлунок мій вигнувся дугою, мов кіт перед бійкою. Махмуд хутко схопив металеву миску і тицьнув мені під носа. Мене вивернуло чорно-зеленою гидотою, і я безпорадно впав навколішки.
Коли напад минув, я знову сів на ліжко і з вдячністю узяв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.