Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Так, поїсти б мені не завадило.

- Я нарию тобі коріння. - запропонував Криза.

- Фу. - скривилася Жазель.

- Чому ні? - спитала лисиця, висунувши язик набік.

- Тому, що ти нестимеш це коріння у своїй пащі.

- І що?

Жазель відкрила рота. Потім закрила. Знову відкрила:

- Коріння я їсти не буду. - з приреченим виглядом видавила вона з себе.

- Ох, розбестили тебе. - похитала головою лисиця. - Піду пошукаю тобі щось.

Оз зліз із коня. Вони пішли разом до найближчого дерева. Коня він вів за вуздечку. Попереду виднівся ліс, але вночі туди йти зовсім не хотілося. Тому вони вирішили чекати темряви у степу. Чоловік у плащі прив'язав коня, зняв з нього важкий кам'яний ящик і той згорнутий рулон.

- А ти їсти не хочеш? - запитала дівчина.

- Поки ні. - похитав головою Оз.

Жазель порилась у сумках і вийняла ковдру. Одну. Лише їй. Нехай спить на землі.

- Я краще в інший бік! - мимо промчала лисиця з величезними очима.

Дівчина глянула на Оза. Той мовчки знизав плечима. А вже за хвилин двадцять лисиця повернулася. Із зайцем у зубах. Жазель усміхнулася. Сьогодні її чекала смачна вечеря. Вона нітрохи не сумнівалася, що Оз зможе його приготувати.

Рано-вранці вони зібралися в дорогу. Жазель сиділа на коня, а Оз приготувався бігти.

- Ти тільки з такими витріщеними очима не бігай, як Криза. Бо моєму коневі страшно стає. - усміхнулася дівчина.

- Страшно йому. - буркнула лисиця. - Подивився б я на нього, якби це його мало не вбила Химерниця.

Німа сцена. Оз і Жазель просто заціпеніли.

- Та не бійтеся ви так, вони не збиралися залишатися на ніч.

- Вони? - спитала Жазель, і гріючи теплу надію додала. - Четверо?

- Троє. - відповіла лисиця. - Яка різниця. Все, що тут з тобою розмовляти.

- Стій! - зупинила його дівчина. - Химерниця. Колір? Синій?

- І що?

- Хто там був?

- Громила. Який без латів. Дивно бачити їх без латів.

- Чемпіон. - сказала собі під ніс Жазель. - А ще?

- Дівчина з білим волоссям. Противна. Майже як ти.

- Ейр. Нам треба їх наздогнати. Це мій загін. Ми разом йшли за мечем. - випалила Жазель, повернувшись до Озу, а потім знову звернулася до лисиці. - А ще воїн із ними був? Гарний такий, статний, молодий?

Лисиця похитала головою. Усередині Жазель усе похололо. Де ж Оррмарин? Що сталося з ним? Дівчина твердо пообіцяла собі не робити передчасних висновків. Тільки коли вона все розпитає у Ейр, тоді й можна про щось думати.

- Вони на конях? - спитав чоловік у плащі.

- Та який там. Ні звичайно. - позіхнула лисиця.

- Химерниця мало не вбила тебе стрілою? - запитала Жазель.

- Поглядом! Вона на мене та-а-ак подивилася. - ніби вилаявся Криза.

- Поглядом не можна вбити. - похитав головою Оз.

- Заткнися ти. Якби вона на тебе так поглянула, то тебе й бочка води не врятувала б. Зрозумів? У цих Химерниць убивчий погляд.

- Ніколи не чув про таку їхню здатність. - продовжував недовірливо ставитися до його слів Оз.

- А ти… ну… можеш їх знайти за запахом? - спитала Жазель, не знаючи, чи образливе вона запитала чи ні.

- Зовсім здуріла? Що я тобі, собака якась?

- Але можеш стати. - нахилився чоловік у плащі.

- Ненавиджу вас. - крикнула лисиця і помчала вперед, ховаючись у траві.

Оз махнув Жазель і побіг. Дівчина зітхнула. Вона пришпорила коня і поїхала за цією парочкою. Лісом Оз біг так спритно, що Жазель здалося, ніби він і не помітив, що степ уже закінчився. Найважче, як завжди, дісталося саме Жазель. Ухиляйся від гілок, вибирай таку траєкторію, щоб ящик та рулон ні за що не зачепилися. Одні муки, а не просування вперед. Розмов не було. У неї зовсім не виходило скакати поряд з Озом. Все-таки у людини та коня трохи різні способи пересування. І дорогу треба обирати різну.

Годин за п'ять такого бігу показався собака.

- Вони стоять табором. Менше ніж за кілометр.

- Чудово. - зраділа Жазель.

Їй стане в сто разів спокійніше, коли поряд будуть її друзі. Хоча… Хм. Жазель на секунду замислилася. Чомусь вона себе добре почувала у компанії цих двох? Жодного страху. Або недовіри. А вечорами біля багаття — відчувала навіть затишок. Все одно разом буде безпечнішим для всіх. Підмога в особі сабазадонки та чемпіона дорогого коштує. Про Хиерницю і говорити нічого. Вона – це взагалі чи не єдиний спосіб потрапити усередину фортеці.

- Жазель. - звернувся до неї Оз. - Я не дуже балакучий.

- Правда? - здивувалася дівчина, пригадуючи всі їхні суперечки.

- Правда. З тобою – інша історія. Більше ні з ким говорити не хочу. - серйозним тоном заявив чоловік у плащі.

Собака поблизу засміявся.

- Вигадай щось, щоб це пояснити своїм друзям. - закінчив думку Оз.

Жазель зітхнула. Якщо є одне єдине у світі слово, яким можна схарактеризувати Оза і його супутника, то це слово "дивний". Дівчина кивнула. Тоді вони продовжили рух. Криза показував дорогу, припадаючи мордою до землі і цим викликаючи посмішку у Жазель.

- Я все бачу, людино! - бурчав звір, сопучи прямо в зелену траву.

Дівчині здалося, що дорога зайняла в них цілу вічність. Серце так і рвалося з грудей, а в голові застрягло одне запитання. Усього одне. Що з Оррмарином?

Коли вони підходили до табору, всі троє їх чекали на ногах. Двоє з мечами, одна із запаленими очима. І це не в Ейр світилися очі від щастя. Оз зупинився, собака теж. Лише Жазель під'їхала ближче.

- Ви тут не бачили ту чудову дівчину, що виконала завдання? - запитала клерк, злегка нахиляючись у сідлі. - Ну, ту героїню, якій дістануться всі почесті.

Ейр не посміхалася. Як і інші. І вона не зводила очей з її вогненно-жовтогарячого волосся.

- Скільки потрібно часу амаліонам, щоб зробити з людини свого соратника? - запитала сабазадонка.

- Декілька днів. - відповів Румадеу.