Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

class="p1">— Порвав. — я показав шматки мотузки.

— Але це неможливо!

— Можливо, — я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. — Тихо, не плач, збирайся.

— Що з вами зробили?

— Нічого, це я сам.

— Для чого?

— Треба було.

— Ваню, — вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.

— Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.

— Нас не випустять. Тут охорона.

— Випустять.

Я набрав води, вилив на Поляка Він ледь побачив мене, затремтів.

— Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!

— Я й сам вийду.

— Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!

— Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?

— Не треба, Іване Карповичу, не треба!

— Ще раз тебе вдарити?

— Ні, ні!

Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.

— Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!

— Не твоя справа.

Тягну його до дверей.

— Рипнешся, придушу. Зрозумів?

— Так, так, Іване Карповичу! — він лежить і тремтить, дивиться на мене. — А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?

Я мовчу.

— Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?

— Помовчи.

Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.

— Уляно Гаврилівно, ходімо.

— А я, а я, Іване Карповичу? — хвилюється Поляк.

— А ти вже якось сам, — знову б’ю його, і він непритомніє.

Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.

— А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, — каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.

— Директора? Директор — це добре, — радію я. Стукаю.

— Так, — відповідають з-за дверей.

Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.

— Тільки рипнись, — кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.

— Ви хто такий? — питає він.

— Оце директор? — питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. — Добре.

Беру його, приставляю револьвер до шиї.

— Смикнешся — пристрелю.

— Не треба.

— Тоді ходімо.

Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.

— Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.

Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.

— Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, — шепоче він.

— Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.

— Ніхто не шукатиме, — запевняє директор.

— Дайте свій гаманець, — забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.

— Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!

— Припини. Ми виплуталися — і добре.

— Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! — бідкається бідолашна.

— Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.

— Ні, більше ніколи! Ні!

Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.

— Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення — і поїду до Ромен сам, — попереджаю її. Більше не перепрошує.

Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.

— Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.

— Як?

— Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді, — Уляна Гаврилівна починає плакати. — Ось чому так, Іване Карповичу?

— Ось чому — тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?

— Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя — свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм Так і зі щастям От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?

— Добре, дуже добре.

— То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.

— Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! — зітхає Уляна Гаврилівна.

Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.

— А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? — питає він у мене.

— Що за новини?

— Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!

— Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? — дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.

— Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.

— Хай Бог милує.

— Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.

— Ну, чув-чув, а такого ні Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! — тільки головою кручу.

— І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже,