Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Не я, а суд.

— Він проти вас лютує. То ви обережніше, Іване Карповичу, з ним.

— Хай тільки сунеться, знову до Сибіру піде.

Ото виїхали ми за Ромни, я сумний сиджу, бо всякого чекав, а не цього покидька в приставах. Коли помічаю, що їде хтось за нами. Верхи.

— Чи хвіст за нами? — питаю у візника Той озирнувся і аж перехрестився, наче нечисту силу побачив. — Чого це ти? — здивувався я.

— Та ще ж Малімон, помічник справника! Права його рука! Всі брудні справи робить, яких справник цурається!

— Слідкує за мною?

— Мабуть, хтось шепнув, що ви приїхали, то оце дивиться, куди поїдете далі.

— А куди мені їхати, окрім рідного хутора?

Ото так той Малімон за нами і їхав. Дуже це мені не подобалося, та вже що поробиш. Як доїхали, я розплатився з візником і постукав у ворота Відчинила нам Єлизавета Павлівна з рушницею у руках.

— Що, так усе погано? — спитав я її.

— Та пристав уже тричі приїздив, лаявся на вас То довелося оборону тримати. А у вас, Іване Карповичу, бачу, чергові пригоди, — вона торкнулася моїх синців та шрамів на обличчі.

— Головне, що Уляна Гаврилівна повернулася.

Вона одразу взялася готувати щось смачне, а ми пішли до садочка з Монікою. Мала як мене побачила, то обхопила руками і не відпускала. Навіть коли заснула. Я дещо розповів Єлизаветі Павлівні про свої пригоди і поскаржився, що якось став від них зморюватися.

— Старий, мабуть, став. А що граф?

— Надіслав листа, що прийнятий до війська з присвоєнням звання підпоручика Дуже чекає війни, дурник.

— А війна, здається, буде, тільки про неї і балакають, — зітхнув я.

Наступні дні відпочивав на хуторі, аж поки Єлизаветі Павлівні не знадобилося повернутися до Бахмача Повіз її на вокзал. Приїхали трохи раніше, то зайшли ще до станційного ресторану випити чаю. Ото сиділи, балакали, коли у зал забіг справник Базілєвсов. Озирнувся і підбіг до нашого столика Був він розлючений і нетверезий.

— Ось ти де, негіднику! — заверещав мені. — Зі шльондрою своєю чаюєш!

Так розумію, що справник чекав на довгу бесіду. Думав, що буду я терпіти до останнього, а руку на поліцейського чина не підніму. Тільки ж я ото знаю, що інколи немає сенсу терпіти, бо все одно дістануть. А тут іще жінку образили, яку я дуже поважав. То підхопився я і дав такого ляпаса пану справнику, що аж покотився він. Я схопив зі столика вазу з квітами та вилив з неї воду на Якова.

— Заспокойтеся, справнику! Ганьбите мундир поліції! П’яний, лаєтеся, як візник, ображаєте жінок! Ну, отямтеся! Та що ж ви робите! — навернув його вазою по голові, розбив, ще кілька ляпасів дав, нахилився і прошепотів: «Ще раз рота відкриєш, пащу твою погану розірву!»

Справник і закляк, наче кошеня, яке мати за шкірку несе. У ресторан забігли з десяток поліцейських, стоять, на мене вирячилися, не знають, що робити.

— Заберіть вашого начальника та доправте додому! Нехай проспиться! А зранку нагадайте йому про його недостойну поведінку!

І скажіть, що Іван Карпович чекає на вибачення!

Заплатив за чай і вазу, дав ще червінець чайових і пішов з ресторану.

— Ой, Іване Карповичу, відчуваю, що будуть у вас клопоти, — прошепотіла Єлизавета Павлівна.

— Ну, чому бути, того не минути. Ви за мене не хвилюйтеся.

Поцілувала вона мене і зайшла у вагон.

— Як треба буде поміч, то повідомляйте, — каже.

— Сподіваюся, що обійдеться. Але в гості чекатиму вас із радістю, Єлизавето Павлівно, — посміхнувся їй, помахав, коли потяг рушив, і поїхав додому. Бачив, що знову за мною той Малімон їхав.

Наступні два дні тихенько пройшли, а потім приїхала до мене ціла армія. Дві машини з поліцією, три десятки козаків і ще пожежна команда з Ромен. Оточили двір, стоять. Вийшов я до них. Думав сам справник приїхав, але ні, злякався, пристава надіслав. Той хвилювався, м’явся.

— Кажи вже.

— Та той, Іване Карповичу, наказ є арештувати вас.

— За що?

— За напад на офіцера поліції. З самої губернії наказ, то вже вибачте. Ось, можете самі прочитати, — дав мені аркуш із печаткою. Почитав я.

— Ну що ж, наказ є наказ. Зараз поїдемо, ось тільки прислузі накажу, як бути.

— Ви той, Іване Карповичу, тікати не намагайтеся, бо ж наказано стріляти.

— Ну чого б це я від поліції тікав? Чекайте.

Зайшов у двір, розповів Уляні Гаврилівні, як бути. До такої халепи був готовий, то не панікував. Поцілував Моніку і вийшов.

— Мені б, той, наручники на вас одягти, Іване Карповичу, — ніяковів пристав.

— Та хіба ж я злочинець який, щоб у наручниках бути? То зайве.

Сів до машини і паном поїхав. У Ромнах завели мене в окрему камеру в холодній. Думав, що кілька годин просиджу, і визволять мене. Був у Ромнах адвокат, який мусив зайнятися моїми справами. Але той адвокат не прийшов, прийшов інший, з блудливими оченятами, що бігали, наче таргани.

— Ваш адвокат вас відмовився захищати, то буду я, — повідомив мені непевно і запропонував у всьому зізнатися.

— У чому ж — у всьому?

— У нападі на чина поліції, дебоші, антидержавних закликах і погрозі зброєю, — промуркотів адвокат.

— Геть звідси, паскуднику, — сказав я йому, і він із полегшенням утік.

Хоч я і сидів у холодній, але все добре знав, бо охорона працювала на мене. Доповіли, що аж із Києва прибув слідчий, який буде розслідувати цю справу.

— Тільки той слідчий як приїхав, так засів у кабінеті справника, вже третю пляшку коньяку туди понесли! А щодо вашого адвоката, так справник його побив, і злякався він.

Усі ці новини мене не тішили, але більше за все хвилювався я за хутір, на якому залишилися лише Уляна Гаврилівна та Моніка. Мужики з Капітанівки мусили б допомагати, однак мужики цілий день сидіти там не будуть, допоможуть і підуть. А вночі від того клятого справника всякого можна чекати. Тільки й сподівався, що справник боягуз і дуже вже пускатися берега злякається.

Ще через день викликав мене до себе слідчий, молодий чоловік з опухлим від пиятики обличчям.

— Ну що, мерзотнику, будеш зізнаватися? — оце так і почав розмову.

—