Читати книгу - "Шантарам"

випивку, і Дідьє зажадав, щоб я все-таки сів.

— Друже мій, стоячи можна їсти — якщо обставини примушують, або займатися сексом — якщо умієш, але пити віскі навстоячки неможливо. Це варварство. Хіба що людина промовляє при цьому тост на честь чогось дуже величного. А в решті випадків той, хто п’є віскі навстоячки,— сущий дикун, який ні перед чим не зупиниться.

Довелося сісти; Дідьє підняв свою чарку і виголосив:

— За тих, хто вцілів!

— А за тих, що полягли? — запитав я, не піднімаючи своєї чарки.

— І за них теж,— погодився він, приязно всміхнувшись.

Я цокнувся з ним і перехилив чарку.

— А зараз,— переставши усміхатися, мовив він категоричним тоном,— розкажи мені, що у тебе сталося.

— Звідки починати? — усміхнувся я.

— Я маю на увазі, що за проблема не дає тобі спокою зараз? У тебе такий рішучий вираз обличчя, що це неспроста.

Я мовчки дивився на нього, потайці радіючи з того, що перебуваю в товаристві людини, яка читає мої думки з виразу обличчя.

— Ліне, у тебе дуже стурбований вигляд! Що тебе гризе? Поділися зі мною. Якщо тобі буде легше, почни з Афганістану.

— Хадер загинув,— відповів я безпристрасним тоном, роздивляючись порожню чарку.

— Ні! — з жахом вигукнув Дідьє.

— На жаль, так.

— Ні, не може бути! Я знав би про це. Про це говорило б усе місто!

— Я разом з усіма переносив його тіло в наш табір і ховав його. Він помер, Дідьє. Вони всі померли. Звідти повернулися тільки троє: Назір, Махмуд і я.

— Абдель Хадер мертвий... Неможливо повірити!

Обличчя Дідьє було бліде, щелепа одвисла, навіть його очі, здавалося, посивіли. Він охляв, ніби його чимось ошелешили по голові, і почав хилитися набік. Я злякався, що він упаде зі стільця або його шляк трафить.

— Не побивайся так,— сказав я йому м’яко.— Бракує тільки, щоб ти тут зомлів. Зберися на силі!

Він поволі підняв голову і пригнічено подивився на мене.

— Деяких речей, Ліне, просто не може бути. Я в Бомбеї вже дванадцять, майже тринадцять років, і завжди, весь цей час тут правив Абдель Хадер Хан.

Він знову поринув у прострацію, голова сіпалася, а нижня губа тремтіла. Мені все це не подобалося. Я вже бачив людей у такому стані. У в’язниці отак самотою-помирали в’язні, охоплені страхом чи соромом, але це був тривалий процес, що займав тижні, місяці й роки. А Дідьє миттю занепав на дусі й погасав буквально у мене на очах.

Обійшовши стіл, я сів поряд з ним і обійняв його за плечі.

— Дідьє! — прошепотів я хрипко.— Мені треба йти. Ти мене чуєш? Я хотів дізнатися про свої речі, які я залишив у тебе, поки відвикав від наркотиків у Назіра. Пам’ятаєш? Я віддав тобі мотоцикл, «Енфілд», а також паспорт, гроші й ще дещо. Вони потрібні мені зараз. Це дуже важливо.

— Так, звісно,— відповів він, отямившись і сердито рухаючи щелепами.— Всі твої речі цілі. Не турбуйся.

— Вони в твоїй квартирі на Меррівезер-роуд?

— Що?

— На Бога, Дідьє! Прокинься! Мені треба потрапити до тебе додому, щоб поголитися, прийняти душ і зібратися. Мені треба зробити одну важливу справу. Ти мені потрібен, старий. Не відштовхуй мене, коли мені така потрібна твоя допомога!

Моргнувши, він подивився на мене з такою знайомою кривою усмішкою.

— Як мені розуміти твої слова? — запитав він обурено.— Дідьє Леві ніколи і нікого не відштовхував! Хіба що удосвіта. Ти ж знаєш, Ліне, як я ненавиджу людей, що лізуть зі своїми справами вранці,— майже так само, як копів. Alors, ходімо!

У квартирі Дідьє я поголив бороду, помився і переодягнувся. Дідьє наполіг на тому, щоб я з’їв омлет, і почав готувати його, поки я шукав у коробках зі своїми речами мій грошовий запас — близько дев’яти тисяч доларів,— ключі від мотоцикла і свій найкращий фальшивий паспорт. Документ був канадський, з простроченою фальшивою візою. Її треба було терміново відновити. Якщо справа, яку я замислив, зірветься, мені потрібні будуть гроші й бездоганний паспорт.

— І куди ж ти тепер прямуєш? — запитав Дідьє, коли я покінчив з іжею і помив посуд під краном.

— Перш за все, внести деякі поправки до паспорта. А потім до мадам Жу.

— Куди?

— Треба розставити всі крапки над «і». Віддати давні борги. Халед передав мені...— я затнувся. Вимовивши це наймення, я поринув у білу завірюху емоцій, яка була відлунням тієї скаженої хуртовини, крізь яку Халед пішов у ніч. Зусиллям волі я погамував емоції,— В Пакистані Халед передав мені твою записку. Спасибі тобі за неї. Але я все одно не розумію, що за віжка потрапила тій жінці під хвіст, чому вона вирішила посадити мене у в’язницю. У мене не було з нею ніяких особистих рахунків. Але тепер є. Після чотирьох місяців у Артур-роуд вони з’явилися. Тому мені потрібний мотоцикл. Не хочу брати таксі. І потрібно, щоб паспорт був у порядку, якщо доведеться показувати його копам.

— Але хіба ти не знаєш? На Палац мадам Жу напали тиждень тому... ні, днів десять уже. Його атакував натовп, якого підбурила Шив Сена. Люди вдерлися до палацу, розгромили там усе, а потім підпалили. Стіни збереглися, деякі сходи і приміщення вгорі лишилися, але загалом кам’яниця зруйнована й ніколи більше не функціонуватиме. Її, мабуть, розвалять. З Палацом покінчено, Ліне, і з самою мадам теж.

— Вона убита? — запитав я крізь зуби.

— Ні, жива. І, кажуть, як і раніше, в Палаці. Але втратила всю свою владу. У неї нічого не лишилося. Вона сама — ніщо. Її слуги нишпорять містом у пошуках хоч якоїсь їжі для неї, а вона тим часом сидить і чекає, поки її Палац не завалиться остаточно. Їй капець, Ліне!

— Ще не зовсім.

Я попрямував до виходу, але він кинувся до мене з такою невластивою йому спритністю, що я не міг стримати усмішки.

— Ліне, будь ласка, отямся! Посидьмо тут, випиймо ще по чарчині... Ти заспокоїшся, подумаєш...

— Я і так довго думав,— відповів я, усміхаючись із того, що він так турбується за мене.— Я не знаю, що буду робити там. Але мені треба покінчити з цим раз і назавжди, Дідьє. Я не можу просто... залишити все як є. Я хотів би махнути на це рукою, але