Читати книгу - "Шантарам"

не можу. У цьому Палаці дуже багато чого... переплелося, чи що.

Мені й самому не зовсім було зрозуміло, що мене спонукало піти туди, та я відчував, що це було не лише бажання помститися. У липкому павутинні мадам Жу, що пов’язало докупи Хадербгая Карлу і мене, заплуталося стільки ганебних секретів, таємниць і зрад що я не міг розібратися в цьому, а тим паче пояснити його моєму приятелеві.

— Bien[162],— зітхнув він, побачивши з мого обличчя, що мене не переконати.— Якщо вже тобі неодмінно треба туди йти, я піду з тобою.

— Це виключено...— почав я, але він урвав мене гнівним жестом.

— Ліне! Це я повідомив тобі про те, що вона винна у всіх цих... жахіттях. І тепер я зобов’язаний піти з тобою, а то на мені лежатиме відповідальність за все, що станеться. А ти ж знаєш, друже мій, що я ненавиджу відповідальність майже так само, як і копів.

Розділ 38

Гіршого пасажира, ніж Дідьє Леві, неможливо було й вигадати. Він так учепився в мене, що я насилу керував мотоциклом. Щоразу, коли ми наближалися до автомобіля, він скиглив, а як обганяли його, то вищав із жаху. На крутих поворотах, де мотоцикл за всіма законами фізики хилився набік, Дідьє починав соватися і кидатися, щоб поставити машину вертикально. Коли ми зупинялися на перехрестях, він зі стогоном опускав ноги на землю і простягав їх, щоб розім’яти, а коли ми рушали з місця, не встигав підтягти їх і вони якусь хвилю волочилися услід за мотоциклом. Якщо йому здавалося, ніби машина, котра їде поряд, надто вже близько опиняється коло нас, він відпихав її ногою і сварився на водія кулаком. Як я собі подумав, за півгодини їзди з Дідьє мотоцикліст зазнає такої самої небезпеки, що й за місяць під кулями в Афганістані.

Я загальмував біля нашої майстерні, де завжди трудилися мої шрі-ланкійські друзі Віллу і Кришна. Але майстерня виглядала дивно. Двері були відчинені, над ними була нова вивіска. Заглянувши всередину, я побачив, що замість фальшивих паспортів тут виготовляють квіткові гірлянди.

— Щось не так? — запитав Дідьє, коли я повернувся і натиснув на стартер.

— Так. Вони кудись переїхали. Доведеться зазирнути до Абдула, Щоб з’ясувати.

— АІоrs[163]! — приречено вигукнув Дідьє, обхопивши мене так міцно, ніби ми удвох спускалися на одному парашуті.— Кошмар продовжується!

За декілька хвилин я полишив його разом з мотоциклом біля кам’яниці Абдула Гані. Охоронець біля входу впізнав мене і підняв руку в жартівливому салюті. Я тицьнув йому двадцять рупій, він відчинив переді мною двері, і я увійшов до прохолодного вестибюля, де мене зустріли двоє слуг. Вони теж добре знали мене і повели на другий поверх, дружньо усміхаючись і жестами виражаючи свої емоції викликані моєю нестриженою чуприною і страшенною худорбою. Один з них постукав у двері великого кабінету Гані й приклав вухо до одвірка в очікуванні відповіді.

— Ао! — крикнув Абдул.— Увійдіть!

Слуга увійшов, та за декілька секунд повернувся і, хитнувши головою, запросив мене до кімнати. Сонце струмувало крізь високі стрілчасті вікна, й на полірованій підлозі відбивалися гострі тіні предметів. Абдул сидів у фотелі з підголівником лицем до вікна. Мені було видно тільки його пухкі руки, що звисали по боках, мов сардельки в ковбасній крамниці.

— Отже, це правда?..

— Що правда? — запитав я, обігнувши крісло і ставши перед ним. Мене вразило, як постарів Хадербгаїв друг за ці дев’ять місяців. Густе волосся було наполовину сиве, наполовину біле, на бровах лежав срібний іній. Від крил носа до кутиків рота спускалися дві глибокі складки. Губи, що були колись такі чуттєві й соковиті, геть порепалися. Капшуки попід очима звисали нижче вилиць, і я мимоволі здригнувся, пригадавши такі самі набряки попід очима шаленця Хабіба. А очі — його сміхотливі золотаво-бурштинові очі — були порожні, лукавство і втіха від життя геть вивітрилися з них.

— Ти і справді повернувся,— відповів він зі своєю бездоганною оксфордською вимовою.— А де Хадер?

З Гані не можна було обмежитися ухильною відповіддю.

— Він загинув, Абдуле,— сказав я.— Він... його застрелили росіяни, коли він намагався доправити коней в своє рідне село.

Абдул схопився за серце і, бурмочучи щось невиразне і схлипуючи, заплакав, наче дитина. Великі сльози потоком ринули з його очей. Узявши себе в руки, він подивився на мене.

— Хто ще повернувся з тобою? — запитав він.

— Назір, Махмуд і ще хлопчик на ймення Ала-уд-Дин. Нас тільки четверо.

— А Халед? Де Халед?

— Він... він пішов од нас, коли був сильний буран, і більше ми його не бачили. Бійці казали, що чули десь удалині постріли, але хтозна, в нього стріляли чи ні. То я й не знаю, що з ним сталося.

— Значить, це буде Назір...— пробурмотів він.

Його знову почали стрясати ридання, і він затулив обличчя своїми м’ясистими долонями. Я дивився на нього, відчуваючи незручність і не знаючи, що сказати або зробити. Від тієї миті, коли я побачив на сніговому схилі Хадерове тіло, я відмовився визнати факт його смерті. Мій гнів на Хадер Хана ще не минувся, я загороджувався ним, як щитом, відсовуючи скорботу і любов до нього в найдальший куточок серця. Поки я був злий на нього, я міг боротися зі сльозами і не розклеюватися, як Абдул. Поки я був злий, я міг зосередитися на своїх справах, міг думати про Кришну й Віллу, про майстерню. Я хотів запитати Абдула про неї, але він заговорив перший.

— Життя Хадера було, звісно, унікальне, але ти знаєш, у які суми нам обходилося те, що він узяв на себе роль героя з його фатальною долею? У мільйони. Ми витратили мільйони на цю його війну. Ми вже декілька років так чи так беремо в ній участь. Може здатися, що це не такі вже й великі гроші. Але це не так. Жодна організація не може вистояти, коли її керівник сліпо улягає своїй фатальній долі. А переконати його було неможливо. Неможливо було врятувати його. Гроші для нього нічого не означали. Як можна вести справи з людиною, яка не розуміє цінності грошей? Гроші — це те, що об’єднує всіх цивілізованих людей, погодься. Якщо гроші нічого не означають, то немає і цивілізації. Немає нічого.

Його мова знову переросла в нерозбірливе мимрення. Сльози котилися по його щоках і крапали на коліна.