Читати книгу - "Маг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Славетна повія Іо. Лампрієр[265]: «У ґотській мові слова “іо” і “ґіо” позначають землю, тоді як “ісі” або “іса” — лід, тобто воду в її первинному стані. Ці назви також правили за ім’я богині, що уособлювала здатність землі плодити й годувати». Індійська Калі, сирійська Астарта (Аштарот), єгипетська Ісіда й грецька Іо, як вважають, — це одна й та сама богиня. Її репрезентували три кольори (вони переважали в залі судилища) — білий, червоний і чорний. У неї були фази Місяця й періоди життя жінки (дівчина, мати, стара баба). Очевидно, Лілі грала роль богині в білому, дівочому періоді. Мабуть, і в чорному теж. Червоний період припав би Розі, якби не з’явилась Алісон.
Кіностудія «Полім Філмз». Ох, запізно я зауважив очевидну річ: у першому слові букву переставлено з кінця на початок.
Тартар. Що більше я читав, то чіткіше ототожнював «Бурані» — особливо наприкінці спектаклю — з Тартаром. Там правив цар Гадес (Кончіс). Цариця Персефона, повелителька руйнування (Лілі), «шість місяців року перебувала з Гадесом у царстві мерців, а шість — на землі, зі своєю матір’ю Деметрою». Був у Тартарі також найвищий суддя — Мінос (бородатий голова судилища?), ну й, звичайно, Анубіс-Цербер, чорний пес із трьома головами (три ролі?). Саме в Тартар зійшла Еврідіка, коли Орфей її втратив.
Я усвідомив, що знову відіграю роль нишпорки й ловця, від якої вже був відмовився. Отож під впливом цього усвідомлення кілька разів переривав пошуки. Але зненацька один із напрямків цієї детективної діяльности, причому аж ніяк не великонадійний, дав вагомі плоди.
Розділ 71Якось у понеділок мені стукнуло в голову сумнівне припущення. Може, й справді Кончіс провів дитинство в Лондоні, а в Сент-Джонс-Вуді жила Лілі Монтґомері. Отож я про всяк випадок вибрався до Марилебонської центральної бібліотеки й попросив переглянути адресні книги 1912–1914 років. Кончіс у них, звичайно, не значився. Я став шукати Монтґомері. Екейше-роуд, Принс-Альберт-роуд, Генстридж-плейс, Квінз-ґроув… Маючи під рукою перелік лондонських вулиць, я прочісував міські дільниці на схід від Веллінґтон-роуд. І раптом мене охопило збудження. У вічі впав напис: «Монтґомері, Фредерік, Аллітсен-роуд, 20». Прізвища сусідів — Сміт і Маннінґем. 1914 року другий із них виїхав, і на його місці оселився Гакстепп. Занотувавши цю адресу, я пішов далі, тут же натрапив на його однофамільця з Елм-Трі-роуд і розчарувався. Сер Чарлз-Пенн Монтґомері, а на додачу довга низка абревіатур. Це світило хірургії, не про нього розповідав Кончіс. Сусіди — Гамілтон-Дьюкс і Чарлзворт. На Елм-Трі-роуд мешкав ще один титулований панисько. Як видно, престижний район. Більше нічого вартого уваги в цих книгах не було.
Я взявся до інших, пізнішої дати. Монтґомері з Аллітсен-роуд забрався звідти в 1922 році. Його однофамільці з Елм-Трі-роуд протрималися на місці значно довше. Сер Чарлз помер 1922 року. Відтоді й до 1938-го домовласницею була леді Флоренс Монтґомері.
Пополуднувавши, я поїхав на Аллітсен-роуд. І зразу ж побачив, що не туди потрапив. Такі собі котеджики замість «білих палациків», які описував Кончіс.
За п’ять хвилин я був на Елм-Трі-роуд. Тут уже правдоподібніша картина. Вулиця вигнулася мальовничою дугою з великих домів, вікторіанських конюшень і будиночків середини минулого сторіччя. Час ніби зупинився. Будинок під сорок шостим номером виявився одним із найбільших. Запаркувавши авто, я підійшов обсадженою гортензіями доріжкою до солідних дверей і подзвонив.
Ба, дзвінок пролунав у порожньому помешканні, й скільки я сюди не ходив, так було аж до кінця серпня. Мабуть, господарі поїхали відпочивати. В адресній книзі за останній рік я вичитав, що цей будинок належить Саймонові Марксу, а зі старого видання «Хто є хто» дізнався, що славетний сер Чарлз-Пенн Монтґомері мав трьох дочок. Мабуть, я зміг би з’ясувати їхні імена та прізвища, але в ті дні мені хотілось якнайдовше розтягти пошуки, як ото дитина не квапиться кинути в рот свого останнього цукерка. Тому-то на початку вересня мене прикро заскочила машина, запаркована під цим будинком. Я передчував, що ось-ось розвіється котра вже з ліку хирлява надія.
Двері відчинив італієць у білому халаті.
— Я хотів би побачитися з господарем або господинею.
— А ви умовилися з ними про зустріч?
— Ні.
— Хочете щось продати?
Мене порятував чийсь пронизливий голос.
— Хто там, Ерколе?
З’явилася коштовно вбрана літня єврейка з розумними очима.
— Проваджу наукові дослідження, — пояснив я. — Тому мені потрібні дані про родину Монтґомері.
— Про сера Чарлза-Пенна? Хірурга?
— Здається, він тут жив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маг», після закриття браузера.