Читати книгу - "Маг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, тут.
Слуга стояв і вичікував. Владним, великопанським рухом руки вона спровадила його. Почасти цей жест стосувався й мене.
— Щиро кажучи… — затнувся я. — Як би це простіше пояснити… Власне, я розшукую Лілі Монтґомері.
— Так. Я її знаю. — Єврейці явно не сподобалася моя ошелешена дурнувата усмішка. — Хочете з нею зустрітися?
— Бачте, я пишу монографію про відомого грецького письменника… Тобто відомого в Греції. Наскільки знаю, він був знайомий із міс Монтґомері, коли жив в Англії багато років тому.
— Як його звуть?
— Моріс Кончіс.
Було видно, що господиня дому вперше чує це ім’я. Вона трохи повагалася, та зрештою зацікавленість моїми пошуками переборола недовіру.
— Зараз знайду її адресу. Прошу зайти.
Я почекав у розкішному передпокої. Підкреслена пишність мармуру та позолоченої бронзи, великі дзеркала між вікнами. Щось у дусі Фраґонара[266]. Закам’янілий надмір, напружений захват. За хвилину дама принесла візитну картку. «Лілі де Сейтас, Динсфорд-гаус, Мач-Гадем, Гертфордшир», — прочитав я.
— Ми не бачилися кілька років, — сказала вона.
— Дуже дякую. — Я позадкував до дверей.
— Може, чаю? Або чогось міцнішого?
Її очі набули хижого, пожадливого блиску. Мабуть, шукаючи візитівку, вона вирішила всмак посотати з мене новин, а заодно й крівці поссати. Жінка-богомол, зголодована в розкоші. Я був радий утекти.
Від’їжджаючи, я придивлявся до сусідніх будинків. Мабуть, в одному з них минули Кончісові юні літа. За житлом богомолихи височіло щось подібне до фабрики, але з довідника вулиць я знав, що це трибуни крикетного стадіону імени Лорда. За високими стінами не видно фруктових дерев. Отой Кончісів «занедбаний, зате буйний» сад тепер, либонь, захирів під навислими трибунами. Їх, напевно, спорудили вже після Першої світової війни.
Наступного ранку я добрався до Мач-Гадема на одинадцяту годину. Днина випала погожа, безхмарна, по-вересневому блакитна. Можна було б її порівняти з тими, що в Греції.
Динсфорд-гаус стояв осторонь села. Хоча й не хороми, як можна було б судити з назви, але й не халупа. Стильовий і стильний будинок, елеґантний фасад з п’ятьма еркерами, білі вікна й двері на тлі червоної цегли. Плекана садиба завбільшки з акр.
Цього разу мені відчинила служниця-скандинавка. Так, пані де Сейтас удома. Зараз вона в конюшні. Он там, за рогом будинку.
Жорствяна доріжка привела мене до цегляної арки й вивела на подвір’я. За двома гаражами було видно конюшню. Також її було чути носом. На порозі конюшні з’явився хлопчик з відром. Побачивши мене, гукнув: «Мамо! До тебе хтось прийшов!» З-за його плечей вийшла струнка жінка в бриджах для верхової їзди й червоній картатій сорочці, з червоною косинкою на голові. У свої сорок років досі приваблива й жвава. Видно, що багато часу проводить на повітрі.
— Чим можу служити? — озвалася вона.
— Мені треба побачитися з пані де Сейтас.
— Це я.
А я гадав, що це сива бабуся, Кончісова ровесниця. Зблизька помітно зморщечки біля очей і хоч неглибокі, але промовисті брижі на шиї. Густе каштанове волосся, скоріш за все, пофарбоване. Їй, мабуть, ближче до п’ятдесятки, ніж до сороківки. Хай так, але все одно цій жінці бракує десяти років до віку, що випливає з розрахунків.
— Пані Лілі де Сейтас?
— Так.
— Вашу адресу мені дала дружина Саймона Маркса. — Вираз на обличчі де Сейтас трішки змінився, і я зрозумів, що сам собі нашкодив цими словами. — Чи не могли б ви допомогти мені в одній справі, що стосується літературно-дослідницької роботи?
— Я?
— Так. Якщо ваше дівоче прізвище Монтґомері.
— Але мій батько…
— Йдеться не про вашого батька.
У стайні заіржав поні. Хлопчик недовірливо придивлявся до мене, й мати наказала йому піти й наповнити відро.
Я напустив на себе весь свій оксфордський шарм.
— Якщо я прийшов невчасно, то дозвольте навідатися до вас іншим разом.
— Ми просто гній виносимо. — Де Сейтас відставила мітлу, яку досі тримала в руці. — Про кого ж тоді йдеться?
— Я пишу розвідку про… Моріса Кончіса.
Я видивлявся на неї соколиними очима. Даремно, соколику. На полі жодної миші.
— Моріса… як ви сказали?
— Кон-чі-са. Це видатний грецький письменник. Замолоду жив в Англії.
Не скинувши рукавички, вона незграбно відкинула з лоба пасмо волосся. Все ясно. Це одна з тих обмежених англійських селючок, які знаються тільки на господарюванні, конях і дітях.
— Їй-бо, мені дуже прикро, але тут якась помилка.
— Ви могли знати його як… Чарлзворта. Або Гамілтона-Дьюкса. Колись давно. Під час Першої світової війни.
— Але, любий мій… ой, перепрошую, зовсім не любий…
Чарівливо ляпнула. Мабуть, скільки живе, стільки й меле дурниці. Гаразд, за ясні блакитні очі на тлі засмаглої шкіри, за досі молоде тіло можна вибачити таку ваду.
— Як вас звати? — спитала вона.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маг», після закриття браузера.