Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

у «Erkenntnis», vol. 3, 1933, p. 427. (Гіпотези взагалі не підлягають верифікації, а якщо використовувати цей термін у широкому значенні слова, то можна сказати, що навіть метафізичні системи ранніх атомістів були верифіковані.) До речі, до такого висновку дійшов пізніше і сам Вітгенштайн, котрий, за свідченням Шліка (див. мою працю «The Logic of Scientific Discovery», прим. 7 до розділу 4) стверджував у 1931 році про те, що наукові теорії «не є справжніми висловлюваннями», тобто не мають значення. Таким чином, теорії, гіпотези, себто всі найважливіші наукові висловлювання, виганяються з храму природничих наук і дорівнюються до метафізики.

Ранні погляди Вітгенштайна, викладені ним у «Трактаті», можна пояснити лише тим, що він не помітив труднощів, пов'язаних із статусом наукових гіпотез, які завжди виходять далеко за межі простого викладу фактів. Він не помітив проблеми універсальності або загальності наукових тверджень. У цьому він наслідував ранніх позитивістів, зокрема Конта, який писав (див. A. Comte. Earle Essays on Social Philosophy, ed. by H. D. Hutton, 1911, p. 223; див. також: F.A.von Hayek // Economica, vol. VIII, 1941, p. 300): «Спостереження фактів — це єдина ґрунтовна основа людських знань... висловлювання, що його не можна звести до простого викладення факту, окремого чи загального, не може мати якогось реального і розумного смислу». Хоча Конт і не усвідомлював всієї ґрунтовності проблеми, що міститься у виразі «загальний факт», однак він принаймні згадував про неї, ввівши слова «окремий чи загальний». Якщо ми вилучимо ці слова, то матимемо ясне і чітке формулювання вітгенштайнівського фундаментального критерію сенсу або значення, як він сформульований ним самим у «Трактаті» (всі висловлювання є функціями істинності атомарних висловлювань, а тому можуть бути зведені до самих цих атомарних висловлювань, тобто зображень атомарних фактів), а також Шліком у 1931 році.— Контівський критерій значення був прийнятий Дж. Ст. Міллєм.

Підсумуємо сказане. Антиметафізична теорія значення, викладена у «Трактаті» Вітгенштайна, не може бути дійовою у боротьбі з метафізичним догматизмом та оракульською філософією, адже сама репрезентує незворушний догматизм, який широко розчинив двері перед ворогом — глибокодумною метафізичною нісенітницею, виштовхуючи водночас через ті самі двері свого, сказати б, найкращого друга — наукову гіпотезу.

11.52. Я гадаю, що ірраціоналізм, у розумінні доктрини чи віри, яка не має зв'язаних і доступних для критики аргументів, а натомість пропонує афоризми і догматичні висловлювання, що їх слід або «зрозуміти», або залишити такими, як вони є, проявляє тенденцію до перетворення на езотеричне вчення посвячених. Здається, що таке розуміння ірраціоналізму почасти стверджується деякими публікаціями авторів школи Вітгенштайна. (Я не хочу узагальнювати, бо, скажімо, все, що я бачив із робіт Ф. Вайсмана, є низкою раціональних і досить зрозумілих аргументів, цілком вільних від установки «визнай або залиш таким, як є».)

Деякі з цих езотеричних публікацій, здається, взагалі не ставлять серйозних проблем. Як на мене, то це пошуки вишуканості. Надто важить те, що вони походять зі школи, яка починала з поганьблення філософії за безплідну вишуканість її намагань витлумачення псевдопроблем.

На завершення зазначу: я не вважаю, що існує багато аргументів на користь боротьби з метафізикою в цілому і не чекаю якихось вагомих результатів від цієї боротьби. Зрозуміло, що проблему розмежування науки і метафізики слід вирішити. Однак слід визнати і те, що деякі метафізичні системи привели до важливих наукових результатів. Такими є системи Демокріта і Шопенгауера (остання — надто подібна до системи Фройда). Деякі системи, скажімо, Платона, Мальбранша чи того-таки Шопенгауера,— це чудові структури мислення. Проте я переконаний водночас, що слід боротися з цими метафізичними системами, які зачаровують нас і збивають з пантелнку. Зрозуміло також, що ми маємо боротися навіть з неметафізичнимн або антиметафізичними системами, якщо вони виявляють подібну небезпечну тенденцію. У цій боротьбі, на мою думку, не слід рубати з плеча. Радше слід детально проаналізувати систему, показати, що розуміємо думку її автора і що це розуміння не варте затрачених на нього зусиль. (Характерною рисою всіх цих догматичних і, зокрема, езотеричних систем є те, що їх прибічники у відповідь на критику стверджують, ніби «їх не розуміють». Однак при цьому вони забувають, що розуміння має приводити до згоди лише в разі тверджень з тривіальним змістом. У всіх інших випадках можна розуміти і не погоджуватися.)

11.53. Див. A. Schopenhauer. Grundprobleme, 4 th ed., 1890. S. 147. Він пише про «розум, який має інтелектуальну інтуїцію і пророкує з триніжка оракула» (звідси мій термін «оракульська філософія»), і продовжує: «Ось звідки походить філософський метод, що з'явився на сцені безпосередньо після Канта,— метод, який містифікує і заплутує людей, обманює їх і замилює їм очі,— метод пустопорожньої балаканини. Свого часу ця епоха буде визнана в історії філософії як епоха нечесності». (Далі йде уривок, цитований у тексті.) Щодо ірраціоналістської установки «визнай або залиш таким, як є», див. також текст до прим. 39-40 до розділу 24.

11.54. Теорія визначень Платона (див. прим. 27 до розділу 3 та прим. 23 до розділу 5), яку пізніше розвинув і систематизував Арістотель, заперечувалася переважно (1) Антисфеном, (2) школою Ісократа, зокрема Феопомпом.

(1) Сімплікій — одне з найкращих джерел з цієї не зовсім зрозумілої проблеми,— представляє Антисфена (Ad Arist. Categ.; 66 b, 67 b) як опонента Платоновій теорії «форм» та «ідей» і загалом доктрини есенціалізму та інтелектуальної інтуїції. Як свідчить Сімплікій, Антисфен говорив: «Коня, Платоне, я бачу, але кінності я не бачу». (Надто схожий аргумент, однак із менш вірогідного джерела (D. L., VI, 53) приписують Діогену Кініку. Я не бачу причин, чому Діоген Кінік не міг скористатися цим аргументом.) Гадаю, можна цілком покластися на Сімплікія (котрий, очевидно, мав доступ до Теофраста), зважаючи на особисте свідчення Арістотеля у «Метафізиці» (див., зокрема, 1048 b 24), яке добре узгоджується з антиесенціалізмом Антисфена.

Надто цікавими є два уривки з «Метафізики», де Арістотель згадує про заперечення Антисфеном есенціалістської теорії визначень. З першого («Метафізика», 1024 b 32) ми дізнаємося, що Антисфен заторкав проблему, обговорювану в прим. 44 (1) до даного розділу. Ідеться про те, що способу розмежування «істинних» визначень (наприклад, терміна «щеня») і «хибних» визначень не існує, адже два визначення, що суперечать одне одному, можуть просто означати різні сутності — «щеня1» і «щеня2». Відтак, немає ніяких суперечностей і навряд чи взагалі можна говорити про існування хибних висловлювань. «Антисфен.— зазначає Арістотель з приводу його критики,— засвідчив свою наївність, твердячи, що щось може бути схарактеризоване лише одним способом — власною назвою, звідси випливала відсутність суперечностей і неможливість існування хибних висловлювань». (Цей уривок часто