Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

інтерпретують як виклад позитивної теорії Антисфена, а не як його критику теорії визначень. Однак така інтерпретація нехтує контекстом Арістотеля. Увесь уривок присвячено обговоренню можливості хибних визначень, тобто саме тій проблемі, яка, зважаючи на неадекватність теорії інтелектуальної інтуїції, призводить до труднощів, зазначених у прим. 44 (1) до даного розділу. Із тексту Арістотеля зрозуміло, що він був стурбований цими утрудненнями і ставленням до них Антисфена.) Другий уривок («Метафізика», 1043 b 24) також узгоджується з критикою есенціалістських визначень, яку ми наводили в даному розділі. З цього уривка зрозуміло, що Антисфен критикував есенціалістські визначення як непотрібні, які просто замінюють короткий текст на довший. Уривок свідчить також про те, що Антисфен мудро припускав можливість опису або пояснення певної речі, зважаючи на її подібність з уже відомою річчю або, якщо вона складна, пояснюючи, з яких частин вона складається, хоча при цьому і визнавав, що визначити речі — справа марна. «Дійсно,— зазначає Арістотель,— у сумнівах, висловлених прибічниками Антисфена та іншими такими ж малоосвіченими людьми, є якась рація. Вони твердять, що визначити річ неможливо, мовляв, подібне визначення є просто багатослів'ям. Однак вони погоджуються, що можливо пояснити, наприклад, якщо взяти срібло, якість чи вид цієї речі (ми можемо сказати, що срібло подібне до олова)». Із цього вчення, додає Арістотель, випливає, «що для складних речей чи субстанцій дефініція або позначення можливе, однаково — чи сприймаються ці речі чуттєво, чи за допомогою інтелектуальної інтуїції. Однак така дефініція чи позначення неможливі для першоелементів, з яких ця річ складається...» (Далі Арістотель збивається на манівці, намагаючись поєднати цей аргумент із своєю теорією про те, що визначальна формула складається з двох частин — роду і виду, які співвідносяться між собою і є поєднаними, як матерія і форма.)

Я зауважив ці моменти саме тому, що, як здається, супротивники Антисфена, приміром, Арістотель (див. «Топіка», І, 104 b 21), цитували його таким чином, аби складалося враження, ніби Антисфен не піддає критиці есенціалізм, а просто викладає свої позитивні погляди. Таке враження виникало тому, що при цитуванні твердження Антисфена змішували з іншим ученням, що, мабуть, теж належало Антисфенові. Йдеться про невибагливу теорію про те, що ми маємо говорити зрозуміло, вживаючи кожен термін лише в одному значенні, а відтак, зможемо уникнути тих утруднень, у подоланні яких теорія визначень зазнала поразки.

Як уже згадувалося, це досить заплутана проблема, особливо якщо зважити на обмежену кількість свідчень щодо неї. Однак я вважаю, що у даному разі правий Гроут, котрий схарактеризував «цю суперечку між Антисфеном і Платоном» як «перший протест номіналізму проти доктрини крайнього реалізму» (або, за нашою термінологією, крайнього есенціалізму). Цю позицію Гроута можна обстоювати і з огляду на критику її Філдом (див. G. С. Field. Plato and His Contemporaries, p. 167), згідно з яким характеризувати Антисфена як номіналіста — «абсолютно неправильно».

На користь моєї інтерпретації поглядів Антисфена можна пригадати, що надто схожа аргументація проти схоластичної теорії визначень була висунута Декартом (див. R. Decartes. The Philosophical Works, transl. by E. S. Haldane and W. D. Ross, 1911, vol. 1, p. 317 та в менш чіткій формі — Локком: J. Locke. Essay, Book III, ch. III, § II до ch. IV, § 6, а також ch. X, §§ 4-11 і особливо IV, § 5). Однак і Декарт, і Локк залишилися есенціалістами. Есенціалізм був підданий критиці Гоббсом (див. прим. 33 до даного розділу) і Берклі, якого можна схарактеризувати як одного із перших методологічних номіналістів, безвідносно до його онтологічного номіналізму. Див. також прим. 7(2) до розділу 25.

(2) З інших критиків платонівсько-арістотелівської теорії визначень я торкнуся лише поглядів Феопомпа (цитованих в «Епіктеті», II, 17, 4-10; див. G. Grote. Plato, I, 324). На мій погляд, цілком імовірно, що Сократ (усупереч загальноприйнятій думці про нього) не поділяв теорії дефініцій. Його просто цікавило розв'язання етичних проблем на вербальному рівні. А з огляду на негативні результати його так званих пробних визначень етичних термінів, вони цілком могли бути спробою спростування вербалістських передсудів.

(3) Варто додати принагідно, що незважаючи на всю мою критику, я готовий визнати заслуги Арістотеля. Він був фундатором логіки, і аж до «Ргіпсіріа Mathematica» щодо всієї логіки можна сказати, що вона була розробкою і узагальненням арістотелівських начал. (На мою думку, нова епоха в логіці почалася не з так званих «неарістотелівських» або «багатозначних» систем, а з чіткого розмежування «об'єктної мови» і «метамови».) Окрім того, великою заслугою Арістотеля була спроба приборкати ідеалізм за допомогою здорового глузду, який наполягає на тому, що «дійсними» є лише індивідуальні речі (а «форми» і «матерія» — це лише їхні аспекти або абстракції). Однак саме цей підхід призвів до того, що Арістотель навіть не спробував вирішити платонівську проблему універсалій (див. прим. 19 та 20 до розділу 3 та відповідний текст), тобто проблему пояснення того, чому певні речі подібні одна до одної, а певні — не подібні. Адже дійсно, чому б не визнати існування саме такої кількості різних арістотелівських сутностей у речах, скільки існує самих цих речей?

11.55. Вплив платонізму на, зокрема, Євангеліє від св. Йоана очевидний. Цей вплив менш помітний у попередніх Євангеліях, хоча я і не стверджую, що його немає там зовсім. Проте Євангелія виявляють виразну антиінтелектуальну і антифілософську тенденцію. Вони уникають будь-яких звертань до філософських розмірковувань і мають визначене спрямування проти ученості і діалектики, наприклад, проти «книжників», хоча ученість у той період означала інтерпретацію писань у діалектичному і філософському розумінні і, зокрема, в неоплатонічному розумінні.

11.56. Проблема націоналізму і подолання єврейського племінного ладу почерез інтернаціоналізм відіграє важливу роль в історії раннього християнства. Відлуння тієї боротьби можна зустріти у «Діях святих апостолів» (зокрема, 10, 15 та наст.; II, 1-18; див. також Мт., 3, 9 і полеміку проти племінних табу в «Діях», 10, 10-15). Цікаво, що ця проблема розглядається у Біблії разом із соціальною проблемою багатства і бідності, а також із проблемою рабства. Див. «Послання св. апостола Павла до галатів» (Гал., 3, 28) і особливо «Дії святих апостолів» (Дії, 5, І-II), де збереження приватної власності описане як моральний гріх.

Надто цікаво, що в гетто Східної Європи аж до 1914 року і навіть пізніше зберігалися притлумлені і застиглі форми єврейського племінного устрою. (Пор. із тим способом, за допомогою якого трималися за своє племінне життя шотландські племена.)

11.57. Цитату почерпнуто з праці: А. Toynbee. A Siudy of History, vol. VI, p. 202. У цьому уривку йдеться про мотиви переслідувань християнства