Читати книгу - "Війна з Росією"

внутрішня служба розвідки, неефективна. Та ефективна чи ні, але тут, хоч би й хотів, неможливо було щось підслухати. Вронський навіть свого власного голосу не чув.

Після обговорення плану, який Вронського цілком задовольняв, він дістав зі свого рюкзака великий м’який конверт, набитий готівкою, і передав Петрову. Той схопив його і хотів було зазирнути всередину.

— Не зараз! — різко зупинив Вронський. — Ніколи не можеш знати, хто спостерігає за тобою.

Петров слухняно поклав конверт у портфель.

— Гаразд, вам уже час іти, — сказав Вронський. — Але майте на увазі, що зможете отримати значно більше, якщо зробите все як слід. Зрозуміло?

Хлопці кивнули на знак згоди і пішли з паба.

Вронський поспіхом зателефонував комусь з мобільника. Щойно Петров і Задонов вийшли з бара, у провулку з’явилися четверо чоловіків і попрямували за ними.

09:45, вівторок, 16 травня 2017 року Навчальна база «Адажі», Латвія

— Ну ж бо, трохи напружтеся, хлопці! Швидше, енергійніше! Вам треба ще попрацювати над вогневою підготовкою. Але в цілому ви на правильному шляху.

Капітан Том Морланд, керівник групи інструкторів, що у складі п’яти осіб була направлена до латвійської армії з 1-го батальйону Мерсійського полку[17] Великої Британії для допомоги в навчаннях, слухав звіт спітнілих бійців підрозділу спецпризначення, які щойно закінчили відпрацьовувати на полігоні «живу» атаку.

Морланд уже три тижні перебував на навчальній базі «Адажі». Йому подобалося тут — в оточенні безкраїх незайманих соснових лісів і полігонів. Процес навчання був жорстким та наближеним до реалій, але подекуди і кумедним. З латвійцями, старанними учнями та просто чудовими хлопцями, працювати було цікаво. До того ж Морланд мав вихідні, які присвячував знайомству з Латвією, зокрема з Ригою, адже до неї можна було доїхати лише за сорок хвилин.

Цей майже двометровий темноволосий капітан-велетень, сухорлявий і м’язистий, вирізнявся самодисципліною і високим рівнем професіоналізму. Та й добре розумів, що якби не навчання в Оксфорді й служба в армії, то зараз би він нічим не відрізнявся від тих галасливих сп’янілих британців із «Молонізу», які цілими днями п’ють «Лабієтіс» і бігають за дівчатами на холостяцьких вечірках. Насправді його група вже давно облюбувала цей ризький паб, а невдовзі він дізнався, що той тепер є її неофіційною штаб-квартирою.

Колись Морланд, син м’ясника з Бріджнорта, що у Західному Мідленді, давав волю своїй надмірній енергії і природній напористості у бійках після кожного матчу на стадіоні «Молінью» між фанатами улюбленого футбольного клубу «Вулвергемптон Вондерерз» та фанами інших клубів. Усе змінилося, коли Тед Хантер, сивочолий колишній капрал повітряно-десантних військ, який жив на одній із ним вулиці й знав його сім’ю, зрозумів, що, крім вуличних боїв, Тома може спіткати ще щось недобре і, ймовірно, це «щось» згодом доведе його до в’язниці. Тож одного суботнього вечора, невдовзі після відкриття нового футбольного сезону, Хантер помітив п’ятнадцятирічного хлопця, який із величезним фінгалом повертався додому після матчу, і завів із ним розмову. Без жодних нудних нотацій та виховних бесід Хантер відразу захопив молодого Морланда історіями про Північну Ірландію і Фолклендську війну.

У вільний час він тренував хлопців у місцевому боксерському клубі й одного дня взяв Морланда із собою. Там юнакові вже точно було де подіти свою фізичну силу та виплескати агресію, і дуже швидко він перетворився на вправного боксера. Хлопець і досі ходив на футбольні матчі, але все частіше залишався поодаль від неприємностей. Бокс навчив його: людина не повинна битися, хіба що виникне потреба захистити себе чи інших.

Не менш важливий вплив на Морланда мав пан Міджлей — учитель історії в школі Олдбері-Веллс. Цей рудоволосий ланкаширець, що вирізнявся саркастичною дотепністю і дуже пишався своїм походженням із Рочдейла, розгледів у юнакові високий інтелект. Своїми додатковими уроками він породив у ньому пристрасть до історії, яка, зрештою, і привела його до Оксфорду. Морланд був першим із усієї родини, хто пішов здобувати вищу освіту. Після закінчення Оксфорду, аби лиш догодити батькам, іще рік попрацював у сімейному бізнесі, допоки життя м’ясника у маленькому містечку не набридло йому, і він не пішов до армії, на велику радість Хантеру, який узявся називати його «сер» і жартома віддавати честь кожного разу, коли вони зустрічалися. Після цього Морланд рік відбував офіцерську підготовку в Королівській військовій академії в Сандхерсті й на втіху своїм батькам був зарахований до Мерсійського полку — суворого, загартованого у боях піхотного військового формування із вражаючими бойовими досягненнями в Афганістані.

Потім були два роки служби командиром взводу і півтора року в навчальному полку, де викладав новобранцям нелегку науку піхотної справи. Пізніше знову опиниться в 1-му батальйоні Мерсійського полку і вже керуватиме взводом розвідки. Тоді це була найбажаніша в батальйоні робота для молодого офіцера. Та попри всі зусилля зберегти ентузіазм, у його голову дедалі частіше закрадалася думка про відсутність будь-яких змін у житті.

І ось тепер ця навчальна група в Латвії стала для Морланда чимось новим, цікавим та незвичайним. Або принаймні все таким здавалося донедавна, поки не закінчилися тренування і до нього не підійшов сержант Денні Вайлд — його права рука і нагороджений військовим хрестом досвідчений ветеран Афганістану й Іраку, — та схвильовано не сповістив: щойно отримав електронного листа з батальйону з підтвердженням, що його рапорт уже підписано і він іде у відставку.

— Ідеш куди?! — здивовано запитав Морланд. — Ні, ти не можеш...

Говорячи це, він чудово розумів, як безглуздо звучать його слова. Авжеж, Вайлд міг це зробити — так само, як і більшість найкращих офіцерів та військовослужбовців із сержантського складу батальйону. І кількість таких відставок невпинно зростала.

Морланду здавалося, що армію полишали передусім розумні та ініціативні люди — ті, кому було відомо, як можна використати свої знання та навички у цивільному житті. А залишались у ній тільки дійсно віддані справі або ті, кому бракувало ініціативи та драйву. І він намагався зрозуміти, до якої ж категорії належить сам.

— Чому? — запитав мляво, розуміючи, що мусить дізнатися причину і хоча б постаратися відмовити сержанта від цього.

— Чому? Сер, годі вам. Бути військовим — це, безумовно, шляхетна справа. Але життя в казармах... більше не приваблює мене. Хай там що, а дружині вже набридло миритися з тим, що чвертю армії керують представники цивільного світу, неспроможні подбати про тих, хто носить погони. А тепер вони ще й хочуть скасувати ті пільги і надбавки, які хоч трохи полегшували життя. Я вважаю,