Читати книгу - "Війна з Росією"

вважати за провокацію і доказ агресивного наміру НАТО оточити її та приборкати. Тож Греція не може дотримуватися рекомендацій військового керівництва НАТО.

Над столом нависла тиша. Мак-Кінлі помітив, як посол США закотив очі, а Костілек гнівно стиснув щелепи.

Тепер уже була черга угорського посла. Йому надали слово, щойно він підняв руку. Це був невисокий на зріст круглолиций чоловік із застиглим недоречним усміхом на обличчі. Єдине, на що він спромігся, — це каліченою англійською із жахливим акцентом прочитати записку, яку йому передав помічник:

— Угорщина займає таку саму позицію, як і Греція.

Тишу порушив Генеральний секретар:

— Я бачу, що ми так і не дійшли згоди, — він говорив рівним тоном. Однак Мак-Кінлі, який добре знав польського екс-прем’єра в повсякденному житті, бачив по його розпашілому обличчі, що той не просто був роздратований — у ньому вже кипіла лють. Але він умів контролювати свої емоції.

— Мені дуже прикро, що без одностайної згоди всіх країн-членів НАТО рада не спроможна на більше, ніж просто засудити винуватців скоєних у Донецьку злочинів, визнати агресію Росії щодо України та продовжити стежити за подіями. Ну і звісно, Альянс залишає у країнах Балтії групу мінних тральщиків з їхнім нинішнім завданням. Хоча б на це всі згодні?

Він запитально подивився на послів Греції та Угорщини. Ті мовчали.

— Бачу, ми дійшли-таки згоди, — сухо мовив Костілек, швидко зібрав свої папери і покинув зал засідань Північноатлантичної ради.

19:00, понеділок, 15 травня 2017  року. Берег річки Даугава, Рига, Латвія

Анатолій Миколайович Вронський здригнувся від пориву холодного північного балтійського вітру, який підняв у повітря порожню пластикову пляшку з-під кока-коли і закрутив її десь аж під свинцево-сірим небом. Він зняв зі спини рюкзак, поставив його собі під ноги, потягнувся і щільніше закутався в свою флісову куртку. Річка Даугава, що текла праворуч, у темряві видавалася загрозливою і непривітною. У цьому місці її ширина сягала близько чотирьохсот метрів, а початок був аж за тисячу кілометрів звідси — на Валдайській височині, у самому серці Росії. Уздовж берега сильний пронизливий вітер дощем розбризкував міріади крапель крижаної води. «Це вже занадто, як для кінця весни», — пробубонів Вронський і поглянув на годинник. Він знав, що Анна Брежнєва, як і завжди, прибуде вчасно. А ось і вона — струнка білявка і його улюблена партнерка, насправді — прапорщик Волошка із ФСБ, призначена у спецназ на час виконання особливого завдання.

Вронський знову надів рюкзак, підійшов до неї та обійняв, міцно притиснувши до себе. Здавалося, то просто двоє закоханих віталися після довгої розлуки. Однак, коли почав шепотіти їй на вухо, говорив не як закоханий — надто вже жваво і по-діловому:

— Ти вчасно, Анно... Ми прямуємо у паб «Молоніз». По дорозі в нас буде достатньо часу... Я розповім тобі все, перш ніж ми зустрінемося з ними.

Вронський легким, але владним рухом обійняв Брежнєву за плечі й повів її до Ратушної площі повз вхід у Ризький технологічний університет. Ідучи в бік вулиці Ріхарда Ваґнера та пабу «Молоніз», згодом вони опинилися серед елегантних будівель і потьмянілих від часу мідних церковних шпилів старої Риги.

— Які новини з України? — запитав Вронський. Він уже тиждень був у Ризі, відтоді як провів операцію з викрадення групи американських інструкторів.

— Повний порядок, Анатолію Миколайовичу, — прошепотіла Брежнєва, ще сильніше притискаючись до нього, — наземний коридор до Криму створено. Україна втратила свою цілісність.

— Чудово, — відповів Вронський. — Якийсь час це відволікатиме Захід від того, що ми плануємо робити тут далі.

По дорозі до «Молонізу», він розповів їй про підготовку до великої демонстрації проти латвійського уряду. Вона мала відбутися після кількох тижнів напруження між латишами і так званими негромадянами — етнічними росіянами, кілька поколінь яких жили у Латвії, але так і не отримали латвійського громадянства, через що не стали фактичними громадянами Європейського Союзу.

Величезний натовп таких «негромадян», збитих з пантелику пропагандою та дезінформацією, що лунала в домівках російськомовних латвійців з каналів контрольованого Кремлем телебачення, мав зібратися і рушити до пам’ятника Свободи, зведеного ще за радянських часів на честь звільнення Латвії від фашизму «братнім радянським народом» у травні 1945 року. Демонстрація мала завершитися кількома виступами і покладанням квітів до монумента.

Приїхавши до Риги, Вронський взявся за підготовку ґрунту для провокації насильства під час цієї демонстрації. Він мав завести в натовп екстремістські націоналістичні елементи з Російського союзу Латвії — політичної партії, що представляла етнічних росіян. Крім того, в місті діяла «міліція», створена з «негромадян» і навчена агентами-оперативниками спецназу під керівництвом Вронського. Це була самопроголошена організація «Сила захисту російського народу», або, як її ще називали, СЗРН. Вона мала відігравати ключову роль у забезпеченні контролю за демонстрацією, а якщо точніше — в забезпеченні виходу її з-під контролю.

— Після цього, — розмірковував Вронський, — антиросійські настрої серед латвійських націоналістів розгоряться так, що аж все може трапитися... Та спершу ми маємо зустрітися з двома хлопцями, які поведуть демонстрацію. Вони чекають на нас у пабі «Молоніз».

— А там безпечно зустрічатися? — запитала Брежнєва.

— Там буде справжня британська холостяцька вечірка. Тож ніхто не має жодного шансу нас підслухати.

— Холостяцька вечірка? — здивувалася дівчина.

— Так. Це коли група молодих британців святкує наближення шлюбу одного з них. Вони напиваються до нестями і скільки можуть трахають жінок. Повне розтління...

— У цьому вся гнилість Заходу... — посміхаючись перервала його Брежнєва. Вронський посміхнувся у відповідь.

Як він і гадав, «Молоніз» був заповнений галасливими спітнілими британцями, що насолоджувалися латвійським пивом і намагалися підчепити тутешніх дівчат, хоч і без особливого успіху. Пізніше вони ще поїдуть у нічний клуб «Монро» або в клуб відпочинку «Гламур», де за свої кровні євро гарантовано здобудуть те, за чим приїхали.

Вронський протиснувся до столу, де з високими кухлями пива «Лабієтіс» сиділи Володимир Петров і Сергій Задонов, провідники майбутньої демонстрації. Вони замовили щось поїсти і ще пива та почали обговорювати підготовку до заходу. Какофонія звуків із різних мов, що лунали на повну силу і перекривалися гучною музикою з-поза барної стійки, не давала розчути, про що вони говорять.

Вронський не помітив нікого, хто б спостерігав за двома російсько-латвійськими активістами, але це не означало, що за ними ніхто не стежить. Удома, в Росії, він, звісно, пильнував би за такими диверсантами. Але ж не можна сказати, що і Бюро захисту Конституції, латвійська