Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

схожим на брата. Лише зачесане назад довге волосся нагадувало про той час, коли він ще наслідував французькі моди.

– Он тих – привів Захар, а ось ці, – показав у інший бік він, – від дядька дісталися. А тепер дивись!

Юнак розгорнув мішок, який тримав під сідельною лукою. Рута лиш зазирнула всередину й відскочила від несподіванки. У мішку лежав справжній скарб: окрім розсипу монет там блищали самоцвітами персні й церковне начиння.

– Це щоб ти не казала, що я твої гроші витрачаю, відьмо!

– Де ти взяв такі коштовності? – примружила очі Рута.

Куди й подівся її веселий настрій.

– Чекай-но, ти… Ти обікрав власного хрещеного батька?

Вона мимоволі закусила ніготь. За мить рука Олеся вдарила дівчину по пальцях. Та відсахнулася, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

Голос Олеся був холодний і терпкий.

– Тобто ти подумала..? Руто, невже ти справді подумала, що я..? Леле, ти мене образила!

Однією рукою Олесь обійняв Руту за плече, розвертаючи її до себе, і зазирнув їй просто у вічі.

– Не обікрав, а позичив! Чи ж він мені не хрещений? Чи ж залишив би він мене, сина його названого, у біді? Риба моя, а я хіба який бандюга з битого шляху?

– Ге-ей, пробач, пробач, я не… пробач, – Рута вивільнилася з обіймів, опускаючи додолу очі. – Справді, ти… жорстокий, твердолобий, – розтягувала кожне слово вона, – але ж ти не підлий.

Сказавши це, вона знову підвела на нього зір. Ледь помітна посмішка грала чи то на вустах Олеся, чи то лиш у його сірих очах.

Здавалося, вона бачить його вперше. Все ж таки він красивий. Худорлявий, блідий, пихатий, але хіба не цим і привабливий? Здавалося, вона б могла його виправити. Із нею він би зробився добрішим. І щасливішим…

– Ти погруз у своїй ненависті до світу, – нарешті проказала Рута, на цей раз прямісінько Олесеві в обличчя. – Вона засліплює тебе, як колись засліпила мене. Можливо, саме час відмовитися від помсти та просто жити? Я допоможу тобі…

– Допоможи мені краще дістатися Чернецького замку, – як відрізав Олесь.

Де й подівся той самовдоволений усміх, який Рута воліла вважати несподіваною ніжністю.

Холодна хвиля обілляла Руту з голови до ніг. Знову. Вона знову піддалася на його чари. Вона забула, що неможливо врятувати того, хто цього не хоче. Рута не готова була стати янголом-охоронцем, безтілесним духом, і віддавати надто багато. Не йому. Краще нікому, проте не йому…

– Паничу, але половина добра Чернецьких, яке ми здобудемо в замку, – моя! – уже зовсім іншим голосом сказала дівчина, ніби отряхуючи з себе мару.

Це був її звичний тон, наче ніколи нічого й не траплялося. А що, власне, трапилося?..

– Домовилися, відьмо! – протягнув долоню, щоб потиснути їй руку, він.

Усе було, як завжди. Чому ж тоді їй зробилося так гірко, що хотілося злетіти над деревами й каменем упасти вниз?

Лельник[24]

Постріли пролунали на світанні. Поснула сторожа прокинулася й гарячково заходилася роздивлятися навкруги, побравши в руки рушниці та довбні, хто що мав. Вітру майже не було, тож дим висів у повітрі, виказуючи звідки стріляли.

– Там монастир, – сказав Підбийшапка, колишній запорожець. – Я виріс гендечки, знаю. Це там, за балкою, монастир святого Пантелеймона.

Почулося ржання коней, зойки та лайка.

Далеко за деревами замайоріли постаті людей, що падали поранені на землю.

– Хутчіше, забираймося звідси, доки вони не помітили нас!

Олесь затряс Руту за плече, але та стояла, мов у землю вросла. Вона дивилася на балку.

– Там є поранені, – прошепотіла Рута. – Я маю допомогти.

– Ти що, геть розум згубила! То я поможу тобі зібрати його рештки! Нам треба забиратися звідси, доки нас не побачили, блаженна!

Звідкілясь з'явився захеканий Захар.

– Це київські жовніри. Я упізнав їхнього ватажка, того райцю, що відьму судив…

– Трясця 'го матері! Ті самі, від яких наші молодчики насилу втекли…

Олесь обернувся на Руту. Дівчина вже прямувала до яру, звідки долинали стогони поранених.

– Агов, – смикнув Олесь дівчину за руку, боляче стискаючи. – Ти що, не розумієш? Ми маємо вшиватися звідси! Там можуть бути Юрасеві посіпаки!

Рута здригнулася, проте навіть не поглянула на панича.

– Там помирають люди.

Трава під ногами була мокрою від роси, слизькою. Де-не-де траплялися калюжі, у які вона занурювалася ледь не до халяв своїх високих чобіт. Рута вже не чула, не бажала чути Олеся. Вона раптом згадала питання Настуні, на яке ще кілька тижнів тому не могла відповісти, згадала свої дивні відвідини сім'ї Івана Зодчого й збагнула, що тепер знає відповідь.

– …людям, – прошепотіла вона, ледь помітно всміхнувшись.

– Аго-ов, причинна! – намагаючись зупинити її, крикнув Олесь. – Кирпата, що ти там верзеш? Тобі бракує білої ризи й великого хреста на шиї!

– Я служу людям, паничу. І ми не поїдемо звідси, допоки я не зроблю все, що зможу, – кинула вона вже віддаля.

Олесь опустив руки.

– Кирило й ти, е-е… як тебе там…?

– Василь Пшеничний, пане!

– Та к бісу! Супроводжуйте панночку знахарку до цих сучих дітей. Глядіть, щоб без глупств – хай полікує й одразу вертайте. Як питатимуть хто ви – кажіть, що прямуєте зі Святою Рутенією на прощу до якої-небудь чудотворної ікони. Дідько би її побрав із її святістю! – наостанок вилаявся він. – Усі решта – зачаїтися в чагарях і не висовувати носа!

Останніх слів Олеся Рута вже не чула. Та й перші, по-правді, буцімто пролітали повз неї. Вона була ніби задурманена тими зойками. І коли перейшла на інший бік балки, то під мурами монастиря побачила десяток поранених, яких уже відтягували назад товариші. Бій скінчився – монастир-фортеця лишився незайманим, із-за стін долинали переможні крики його захисників.

На атакуючих же чекала поразка. Закривавлені жовніри лежали горілиць на траві. Поміж них Рута й справді побачила того знайомого райцю, що вершив суд над Килиною. Йому прострелено було плече, близько до серця. Увесь його й без того багряний жупан залляла кров; товариші марно намагалися затиснути клаптем сорочки рану – кров не спинялася.

– Дозвольте мені, – опустилася вона на коліна біля шляхтича, одразу розстібаючи комір жупана та кладучи руки просто йому на скривавлені груди.

Поява Рутенії спричинила чималий переполох серед вояків. Її одразу ж впізнали, і дехто навіть низенько їй вклонився. Лише один чолов'яга з довжелезними чорними вусами насмілився сказати:

– Пан Зміцер Беркутович не любить відьомства…

Але Рута обпалила його таким поглядом, що він одразу змовк.

Пан Беркутович лежав без свідомості. Рута довго шепотіла над ним слова, не віднімаючи руки, довго дивилася