Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

на його мужнє, але зовсім знекровлене обличчя, доки він не почав дихати глибоко й рівно. Тоді вона облишила райцю й пішла до інших поранених. Так вона віддавала свою силу, доки сама не знепритомніла.

Отямилася від холодної води в обличчя. «Свої» не дуже з нею церемонились. Над нею стояв велет Кирило з Олесевих посіпак, який саме збирався взяти її на руки.

– У мене наказ, – тупо сказав він у відповідь на допитливі погляди київських вояків.

– Чекай-чекай! – раптом устряв Василь Пшеничний, приземкуватий рудий чолов'яга, невизначеного віку. – Може, пани-жовніри захочуть віддячити Святій Рутенії? Дорогою на прощу доведеться щось їсти й пити… не відмовте ж подаянні?

Жовніри закивали й мовчки потягнулися до своїх гаманців. Рута лише підвела голову й спостерігала, як вони кидають монети в підставлену Василем шапку – вона була надто слаба, щоб заперечувати.

– Прийміть же й мою долю, – сказав низький хриплий голос.

Спираючись на плече товариша, поруч Василя стояв пан Беркутович. Навіть ледь тримаючись на ногах він виглядав статним і достатньо красивим для свого вже неюного віку. Він зняв із пальця коштовний перстень, але не кинув його в шапку, як інші, а опустившись на коліна перед Рутою, вдягнув його на її пухленький палець.

– Господь мав забрати мене сьогодні, ти ж порушила його божественний задум. Ось тільки лише ми відіб'ємо цей по праву наш, істинно католицький монастир у клятих ортодоксів, я молитиму Матку Боску простити тобі за цей гріх, і простити мені, що я приймаю його. Певно, провидіння недарма звело нас знову. Лишай усе своє відьомство позаду, дозволь я заберу тебе до себе…

– Забереш? – ледь спромоглася вимовити Рута. – Я не річ, і не скотина, мене не можна забрати, пане ясновельможний.

Блиснувши очима, вона сама звелася на ноги й попрямувала геть від монастиря. Кирило й Василь мовчки послідкували за нею. Справно пересипаючи гроші собі в калиту, останній не без задоволення підмітив, що перстень гонорова дівка повернути пану й не подумала. «Будуть з неї люди», – засміявся про себе він.

Захар більше не з'являвся. Рута турбувалася про нього, адже його не було вже два дні поспіль, але Олесь запевняв, що той просто заблукав десь у трьох соснах і незабаром повернеться.

Табір того вечора розбили на подвір'ї старої садиби, яку надибали серед лісу. Сюди вела звивиста ґрунтова дорога, вздовж якої стояли грубо витесані кам'яні хрести.

Ріденький тин навколо хати був повністю захований під височезною пожухлою травою та чагарниками, саж наполовину осів, а в льоху стояла вода.

– Моторошне місце, – сказала Рута, прочиняючи двері в хатні сіни.

Пахнуло пліснявою й залежаною соломою. За пустими сіньми були ще одні двері – так само незамкнені. Зайшовши у простору світлицю, Рута з Олесем побачили лише піч і величезне коване ліжко посеред хати, мов мереживом, обплетене павутинням.

– О, диви, як нас із тобою чекали, – пригорнув Руту Олесь, опускаючи долоню на її округлу сідницю.

Дівчина лишилася незворушною, ніби не помічаючи ні його слів, ні руки.

– Не подобається мені тут, – збентежено прошепотіла вона натомість.

– Що? Ну, добре, якщо хочеш звелю постелити для нас у коморі[25]…

– Краще взагалі забираймося звідси й заночуймо в лісі, – різко відвела його руку Рута. – Це скидається на якусь мару.

– Серденько, – розвернув її до себе Олесь. – Я починаю за тебе перейматися. Ти, часом, не сходиш з розуму? Русалки ночами тобі не ввижаються?

– Олесю, я не жартую…

– Я сьогодні спатиму тут, – розтріпаним віником, що стояв біля печі, Олесь зібрав павутиння. – Ти ж можеш іти годувати вовків. Чуєш? Виють! Саме час вечірнього полювання…

Рута здригнулася. Їй зробилося так холодно, ніби надворі починалося не літо, а зимові святки. Вона огорнула руками плечі та хотіла було знову почати гризти ніготь на великому пальці правиці від раптового почуття тривоги, але вчасно зупинилася, глянувши на насмішкувате обличчя Олеся. Не витримавши його погляд, Рута вийшла.

Лиш тільки дівчина опинилася за порогом, Олесь перестав вдавати з себе безстрашного героя. На його лиці проступила та сама тривога – йому теж тут було лячно до смерті, але хіба б він зізнався?

Сівши на ліжко, Олесь поплескав долонею поруч себе. Либонь, нічого страшного, лише велике ліжко посеред хати. Аж раптом ліжко струсонуло. Спершу, немов від маленького землетрусу, потім більше. І зрештою все заходило ходором.

Олесь зістрибнув із ліжка, вибіг надвір і разом зі своїми найманцями тупо вирячився на ліс – на них плив туман. Такий незвичайний густий туман, кольору блідої мальви. Уже не видно було лісу, уже й подвір'я застеляла пелена, як із рясної мряки, ще моторошніші в слабкому світлі вогнищ, виринули песиголовці.

Здавалося, крики людей потопали в тумані. Рута бачила, як чолов'яга, на дві голови вищий за неї, верещить по-дівочому, тікаючи від примари в малинник. І тепер вона була певна, що це лише примари. Вона теж бачила людей із риб'ячими головами й розверзені вовчі пащі, але варто було лише провести рукою, як туман колихався, а разом із ним колихалися й чудовиська, ніби намальовані на шляхетських стягах гербові зображення.

Їй теж було лячно, навіть попри усвідомлення примарності цих фантастичних істот. Здавалося б, що це лише сон. Але крики людей, задуха й пронизливий холод давно б пробудили її з цього жахіття, якби те все лише наснилося.

Аж раптом серед потвор, що заповнили подвір'я, Рута побачила звичайного собі чоловіка. Із плоті та крові, у цьому не було сумніву. Він впевненим кроком виходив із лісових хащ та прямував просто до неї, пронизуючи її спокійним холодним поглядом великих темних очей, що визирали з-під густих брів. Ті очі було останнє, що Рута побачила перед тим, як увесь світ поринув у темряву.

Вона не відчувала, як із плеча зняли торбу з її книгою, і не чула, як крикнув Олесь: «Чортів чаклун! Та як у тебе лиш рука на мене піднялася! Я уроджений шляхтич!»

– Розбійник ти, а не шляхтич. У холодну його! – чоловік міцно вдарив Олеся долонею по потилиці.

Світ закрутився надто швидко й раптово почорнів.

У льоху було темно, але через шпари в кованих залізом дерев'яних дверях світив місяць, тож коли очі призвичаїлися до блідого світла, а голова перестала так нестерпно боліти, Олесь розрізнив обриси дівчини. Затхлий запах цвілі й гнилих овочів ударив у ніздрі. Зробивши зусилля, хлопець підвівся на лікоть. До правиці липнуло щось в'язке.

– Не спиться, босоркане? – луною прокотився його голос, і Рута стрепенулася від несподіванки.

– Опритомнів, ба? – підвела до нього голову