Читати книгу - "Під деревом зеленим"

коли сонце світило Джефрі прямісінько в обличчя, можна було заглянути йому далеко в ніздрі. Була в ньому якась затаєна жорстокість, котра, коли він був чимось незадоволений, переростала б у похмурість, якби не пом’якшувалася вродженою чесністю, і, не підкріплена тонким чуттям, часто виявлялася у неабиякій впертості.

Хоч у товаристві дещо багатших друзів лісник ніколи не був затятим мовчуном, однак на людей сторонніх слів ніколи не марнував і зі своїм мисливцем Єнохом зазвичай спілкувався лише за допомогою кивків та помахів голови. Враховуючи специфіку їхніх обов’язків, а також те, що вони вже давно добре вивчили звички один одного, особливої потреби у словах загалом і не виникало. А схожість їхніх світоглядів і дивовижна вільність соціальних поглядів мисливця, яку лісник вважав недоречною у відносинах між господарем і слугою, ставала на заваді будь-яким порожнім балачкам.

Рівно через три хвилини слідом за лісником увійшов і Єнох (який допомагав йому в саду). Він навмисне обрав такий інтервал через його нейтральність. Чотири хвилини вже б розцінювалися як нехтування заведеними в домі порядками, а якби він заходив одночасно із лісником, це б виражало надмірне нетерпіння пошвидше сісти за стіл.

— Щось ти раніше, ніж зазвичай, Фенсі, — сказав лісник, сівши до столу і подивившись на годинники. — Твій Єзекиїль Сандерс знову вирвався поперед Томаса Вуда.

— Я трималася середини, — відповіла Фенсі, і собі подивившись на годинники.

— Краще держися Томаса, — навчав батько. — У Томаса удари сильніші, такий не підведе. І йде точно, прямо як міський годинник. А де ж твоя мачуха?

Не встигла Фенсі відповісти, як знадвору почулося торохкотіння коліс і з-за рогу будинку донісся голос Річарда Деві:

— Тпрууу, Розумнице!

— О! Дік вже приїхав за тобою, і теж раніше. Ну що ж, клич хлопця обідати.

Увійшовши до кімнати, Дік усім своїм видом намагався показати, що до Фенсі йому діла не більше, ніж до будь-якої іншої особи тієї ж раси, що живе в одній із ним країні. Усі повсідалися за стіл. Діка трохи зачепило, що Фенсі поводилася вільно й розкуто, наче й не було тих їхніх випадкових зустрічей, але вирішив не надавати цьому великого значення. Єнох сидів за дальнім кінцем столу, по діагоналі від Діка, біля серванта в кутку, і попивав сидр із довгого прямого кухля об’ємом з пінту, розмальованого високими коричневими ялинками. Час від часу він вставляв кілька слів до загальної розмови, радіючи з того, що мав змогу насолоджуватися бесідою за обіднім столом (нехай і не особливо жвавою), а зобов’язання підтримувати її лежало не на його плечах.

— Де ж це твоя мачуха забарилася, Фенсі? — спитав Джефрі. — Ви вже пробачте, Діку, іноді вона дивно себе поводить.

— О, нічого, я розумію, — відповів Річард, ніби цілими днями тільки те й робив, що вислуховував вибачення.

— Вона належить до того типу жінок, які стають другими дружинами, досить своєрідний тип, я вам скажу.

— І справді, — співчутливо піддакнув Дік, хоча було незрозуміло, чого саме стосувалося його співчуття.

— Так, бути другою дружиною дуже важко для жінки, особливо якщо вона колись була першою.

— Таки, напевно, важко.

— Бачите, її перший чоловік був молодим і надто багато спускав їй з рук. Дійшло навіть до того, що вона влаштовувала покійному Бобу скандали через усілякі дрібниці. А коли я одружився і побачив, що й до чого, то вирішив, що вже надто пізно її перевиховувати, та й залишив її у спокої. Але часом вона любить викидати різні вибрики!

— Шкода це чути.

— Так, дружини — на диво дуже дратівливий народ. Хоч вони ніколи не бувають праві, але ніколи й не помиляються більше, ніж на половину.

Фенсі було не по собі від цього домашнього повчання, яке могло зруйнувати той світлий образ, з яким Дік, як підказувало їй дівоче чуття, її пов’язував. Помітивши, що Фенсі як води в рот набрала, Джефрі зрозумів, що ця розмова не до душі його освіченій донечці, а тому змінив тему.

— А що, Фенсі, Фред Шайнер вже прислав бочку сидру, як обіцяв?

— Здається, прислав. Так, прислав.

— Хороша він людина цей Шайнер! — сказав Джефрі до Діка і зачерпнув ложкою підливи, обережно проносячи її над мискою з картоплею, щоб часом не пролити на скатертину.

Джефрі вже кілька хвилин не відводив очей від тарілки, а тепер втупив їх у ложку, адже така складна операція, як перенесення повної ложки на значну відстань, потребувала неабиякої зосередженості, і він не міг собі дозволити відволікатися. Джефрі не зводив очей з ложки, а Фенсі — з батька, без жодного попереднього задуму чи й натяку на якийсь потаємний сенс, але тим не менше її погляд був прикутий до нього. І ось чому.

Дік сидів праворуч від неї, якраз навпроти Джефрі. Фенсі на мить поклала свою праву руку на скатертину, і на її превеликий подив Дік впустив виделку, потім потер чоло, що виявилося лиш приводом для того, щоб накрити її руку своєю. А невинна Фенсі, замість того щоб висмикнути руку із пастки, втупила погляд у батька, боячись, що він застане їх із Діком за цією ризикованою грою. Дік дожував те, що мав у роті, Фенсі доїла кусень хліба — і все це не зводячи погляду з батька. Нарешті Джефрі підвів очі, і руки тут же роз’єдналися: Фенсі відсунула свою на шість дюймів, а Дік свою — на один.

— Кажу, Фред Шайнер — хороший чоловік, — наполягав на своєму Джефрі.

— Так-так, звісно, — запинаючись, пробурмотів Дік, — просто я його погано знаю.

— Ви вже повірте мені на слово. Я його добре знаю. Та й ти його непогано знаєш, Фенсі, правда?

Джефрі надав цим словам особливого відтінку, а це, без сумніву, означало, що він вкладав у них набагато глибший зміст, ніж могло здатися на перший погляд.

Це стурбувало Діка.

— Передай мені, будь ласка, хліба, — похапцем попросила Фенсі, густо почервонівши й помітно стривожившись, що зовсім не в’язалося з таким невинним проханням, як передати скибочку хліба.

— Ось, прошу, — нічого не помічаючи, відповів Джефрі й продовжив перервану думку. — Якщо все піде добре, ми з містером Шайнером ще більше потоваришуємо.

— Чудово, просто прекрасно, — досить доречно відповів Дік, зважаючи на те, що він мало уваги приділяв словам Джефрі, бо всі його думки були звернені на ту,