Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Гарненьке молоденьке личко має велику силу, Річарде, воно навіть північний вітер змусить звернути зі свого курсу. — Це було сказано так серйозно, що Дік захвилювався і почав прислухатися до розмови. — Так, змусить повернути навіть північний вітер, — продовжив Джефрі після тривалої паузи. — І хоч вона моя плоть і кров...

— Ти не міг би принести з комори сиру? — сказала Фенсі з таким натиском, ніби вмирала з голоду.

— Іду-іду, дівчинко. Бачите, я досі називаю її дівчинкою, а тільки минулої суботи містер Шайнер... Сиру принести, Фенсі, так?

Дік спромігся нічим не видати свого хвилювання, викликаного цими таємничими згадками про містера Шайнера, — втішало те, що Фенсі явно не подобалися батькові натяки, — і продовжив розмову байдужим тоном, як і личить сторонній людині, незнайомій зі справами сім’ї.

— Так, гарненькі личка можуть неабияк збити з пантелику, — відповів Дік, а лісник пішов за сиром.

— Розмова зайшла казна-куди. Я ніколи не давала ані найменшого приводу думати щось подібне! — тихо, але наголошуючи на кожному слові, прошепотіла Фенсі, так, щоб тільки Дік її почув.

— Це тобі так здається, — крикнув Єнох зі свого дальнього кутка, вочевидь вирішивши замінити Джефрі на час його відсутності. — Женися на ній, Діку, та й по всьому.

— Та що ти таке говориш, Єноху? — суворо обірвала його Фенсі, і Єнох покірно замовк.

— Якщо людині судилося одружитися, вона одружиться, а не судилося — значить, не судилося, — відповів Дік.

Тим часом Джефрі повернувся на своє місце і, міцно стиснувши губи, подивився у вікно на просіку, що вела до дороги на Ялберійський пагорб.

— Не завжди так виходить, — повільно вимовив він, ніби читав ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

Фенсі зацікавилася, а Дік спитав:

— Справді?

— От, наприклад, моя дружина. їй узагалі не судилося бути хоч чиєю дружиною. Але вона вирішила інакше і вискочила заміж, аж двічі. Доля? Для дорослої жінки доля — це ніщо, не більше, ніж іграшка в її руках!

Нагорі почувся якийсь рух, а потім хтось почав спускатися сходами. Відчинилися двері біля підніжжя сходів, і до кімнати увійшла друга місіс Дей. Вона попрямувала до столу, не зводячи з нього очей і, вочевидь, не помічаючи нікого навколо. Якби на місці столу сиділи люди, а на місці людей — стояв стіл, то така поведінка була б цілком природною.

У неї було нічим не примітне обличчя, сивуватого кольору волосся, сама вона була худющою без натяку на округлі форми, а широкий білий фартух, зав’язаний поверх темної сукні, сяяв неабиякою чистотою.

— Тепер, напевно, ходитимуть чутки, — сказала вона, — що у Джейн Дей замість скатертини якась драна бідняцька ганчірка.

Дік тільки тепер помітив, що скатертина була досить потертою, і, трохи подумавши, зрозумів, що, швидше за все, кажучи, що хтось невідомий розпускатиме чутки, мачуха мала на увазі саме його. Підвівши очі, він побачив, що місіс Дей уже встигла сходити нагору і повернулася, несучи в руках купку нових лляних скатертин, які від довгого лежання у комоді стали твердими, як дерев’яна дошка. Місіс Дей жбурнула їх на крісло, а потім взяла одну, струснула її й потроху почала застеляти стіл, одну за одною переставляючи тарілки й чашки зі старої скатертини на нову.

— І ще, певно, скажуть, що у неї нема пристойних ножів та виделок!

— Я б нізащо такого не сказав, повірте... — спробував виправдатися Дік, але місіс Дей уже зникла у сусідній кімнаті. Фенсі принишкла.

— Дуже дивна жінка, чи не так? — сказав Джефрі, преспокійно продовжуючи їсти. — Але її вже не виправиш. То настільки зрослося з нею, що спробуй забери — і це її уб’є. Ех, вона таки дивна. Знали б ви, що в неї нагорі зібрано, яких тільки скарбів там нема.

Цього разу місіс Дей повернулася з коробкою, в якій лежали залізні ножі з роговими ручками, посріблені виделки і ніж для м’яса — все найкращого ґатунку.

Вона стерла з них захисну змазку і жбурнула перед кожним по ножу та виделці, а ніж для розрізання м’яса і виделку встромила в печеню на тарілці. Потім позбирала старе начиння і віднесла геть.

Джефрі, мов і не було нічого, відрізав собі м’яса новим ножем та спитав Діка, чи не покласти і йому шматочок.

У селах стіл зазвичай накривали одразу і для обіду, і для чаювання, щоб зекономити час. От і зараз збоку було приготовано чайний сервіз.

— Ніколи я не зустрічала таких ледачих і заздрісних людей, як тут, — місіс Дей спритно збирала коричневі фаянсові чашки, не підводячи очей на жодну живу істоту. — їх хлібом не годуй, а дай язиками поплескати чи запхати носа в чужі справи. Вони вже точно не втратять можливості обговорити і мій чайний сервіз!

Місіс Дей забрала чайник, чашки і тарілочки, а натомість принесла чайний сервіз із білої порцеляни і якийсь згорток коричневого паперу. Розгорнувши його, вона видобула на світ божий чудовий срібний чайничок.

— Я допоможу розставити, — примирливо мовила Фенсі, підводячись із крісла. — Треба було мені поставити кращий посуд, та я щось не подумала. Просто (тут вона перевела погляд на Діка) я давно вдома не бувала, от і дала маху, — і дівчина обдарувала всіх ласкавою посмішкою.

Нарешті, покінчивши з усіма приготуваннями й перестановками, місіс Дей зайняла своє місце у кінці столу і під час чаювання трималася з неабияким почуттям власної гідності. Можна було тільки диву даватися, як за якусь мить із капризної жінки вона перетворилася на цілком адекватну людину і навіть могла цілком серйозно обговорювати свої негаразди.

Розділ VII

ДІК ДОПОМАГАЄ ФЕНСІ

Випадкові натяки Джефрі стосовно містера Шайнера так засіли в голові молодого Деві, що дорогою додому замість того, щоб зав’язати із Фенсі жваву бесіду, він поводився досить стримано. А після одного різкого й досить грубого зауваження з його боку молода дівчина притихла ще більше, ніж Дік. Обоє сиділи, мов води в рот набрали, і лише зрідка обмінювалася двома-трьома словами стосовно буденних речей.

Оскільки Фенсі приїхала трохи пізніше, ніж обіцяла, жінка, яка їй допомагала по господарству, не дочекавшись вчительки, пішла собі додому. Дік не міг покинути Фенсі одну в порожньому будинку, а тому залишився, щоб допомогти їй облаштуватися після тижневої відсутності. Вони